Ірина Садова, редакторка сайту Bucha.Life
Юлія з чарівним прізвищем Солодка — ВПО з Нікополя. З міста, яке досі нещадно бомблять орки. Це місто розташоване за 5 км від Запорізької АЕС.
За офіційною статистикою, статус внутрішньо переміщених осіб (ВПО) у Бучі мають понад 8 тисяч людей.
Ми мусимо допомогти цим новим бучанцям адаптуватися у нашій громаді. Вони багато втратили, але ще більше мають за собою: освіту, досвід, характер виживати.
Ось і зараз ми говоримо з Юлею — і відчуваю, що вчуся у неї, шукаю відповіді і на свої питання про поведінку у кризах.
Юлія — практикуючий психолог. Не припиняла працювати. Її історія — і про характер, і про професіоналізм. І розпочали ми розмову саме з її порад.
– Юліє, хочу зібрати багато історій переселенців, яких доля закинула в Бучу. Порадьте як професіонал: чи про все можна говорити, розпитувати у людей, які пережили критичний стрес, зокрема, позбулися домівок і всього, що складало їх життя? Як поводитись делікатно, щоби не образити, не поранити психологічно, не роз’ятрити рани? Ми ж практично постійно зустрічаємося з такими людьми.
– Прямо питайте: “Ви готові говорити про це і про це?”. Хай людина сама назве кордони конкретно, про що хоче і може говорити. Головне — зрозуміти, на якій стадії адаптації вона зараз перебуває. Чи сприймає сьогоднішню ситуацію як закінчену, чи ще в процесі. Чи може вже планувати надалі.
Наприклад, я живу зараз на два міста. І вже внутрішньо сприйняла таку ситуацію. Мені вже подобається. Дуже важливо: чи є у людини приємне оточення і робота. Від цього залежить, як і скільки вона може розповісти.
Часто люди розповідають про пережите ніби дивлячись на усе збоку, як історію, до якої не причетні. Тому що організм має захисну реакцію: психіка від’єднує найстрашніше, особливо, емоції.
Також стан залежить від того, чи вже свою кризу людина пропрацювала зі спеціалістом.
Якщо люди не в терапії, то вони ще не включені. Тому що війна триває. Усвідомлення того, що все закінчилося, нема. Усе залежить, з якої точки людина зараз дивиться на все навколо.
Треба уважно спостерігати за станом співбесідника: що його вражає, чи він зблід, почервонів, тощо.
І згадайте: ми раніше не усвідомлювали ступінь горя, яке вже пережили ті, хто втік з окупованих 9 років тому Донеччини та Луганщини. Ми не сприймали так трагічно, хоча ці люди жили поряд з нами.
– Зараз ми практично всі щось втратили: житло, близьких, роботу.
– Масштаб горя і втрат у всіх різний. Складно оцінити ступінь втрат іншої людини. Кожен найбільше зосереджений на собі. Так влаштовано. Якщо цього немає у досвіді — то як ми можемо зрозуміти?
У всіх різний рівень прив’язаності до людей, до місця, до дому. Багато що залежить від віку.
– Як саме?
– Чим менше років — тим більше перспектив. Є висновки із соцопитувань: можна за конкретною формулою вирахувати, скільки часу вам потрібно, щоби включитися у новий соціум.
– Цікаво. І яка ж це формула?
– Треба ваш біологічний вік розділи на 4. Отримаєте, скільки років вам потрібно на адаптацію, щоби відчути себе повноцінно.
– Тобто при моїх 58 роках потрібно 14-15 років, щоби звикнути до нового місця і обставин?
– Так. Четверта частина життя.
Треба бути готовим, що іноді все одно траплятимуться емоційні відкати. Важливо, з якої точки розглядати ваші втрати: чи потрапили з хорошого у хороше, з гіршого у хороше і т.д.
– А як щодо тих, хто виїхав за кордон?
– Їм ще гірше. Особливо в плані адаптації. Є базові позиції, особливо, безпека — втікали від крайньої небезпеки, отримали гарантований спокій – це тримає. Але коли потрапляєш в місце, де небезпека далеко, забуваєш, від чого саме і чому ти виїжджав. Додається різність мови, інша ідентичність. Стрес ще більший.
– Яка категорія не повернеться?
– Там залишаться ті, хто знайшов себе у професії. Якщо працюватимуть там, де їм подобається, а не на вимушених роботах, підтвердять свої дипломи. Ну і дуже важливо — наявність родини поряд. У перспективі, коли відкриються кордони, виїдуть і чоловіки. Якщо такі сім’ї повернуться на батьківщину, то через певний час.
Все одно буде все складно. Існує проблема загального депресивного поля. Відомо, як приймають біженців. Спочатку все дають — плюшки, бонуси, але тільки протягом якогось часу. А потім починається реальне життя, коли вже ти нарівні із загалом, але у нових для себе умовах. І тоді приходить депресія. Життя не подобається. З’являється агресія: я тут вимушено, а повернутися поки нікуди.
Частина рятується у психолога, інші уходять в роботу. Але потім людина адаптується.
– Як довго чекати адаптації?
– Усе дуже індивідуально. Залежно від своїх soft skills — особистих характеристик, навичок людини, завдяки яким вона успішно взаємодіє з іншими.
Мотивація — це головне: навіщо ти там живеш, на кого спираєшся, хто поряд. Оточення — у першу чергу.
Головна порада: у таких ситуаціях потрібно іти до людей. Якщо вже вийшли до людей — на мовні курси, на роботу — звісно, це вже новий рівень адаптації до навколишньої атмосфери.
Частина і хотіла би повернутися в Україну, але вагаються, бо в Україні з роботою сумнівно. І хочеться, і колеться.
Зазвичай вирішальним є рік. Зараз якраз такий термін у більшості.
Потім починається інша криза: треба для себе визначити, чи залишаєшся на певний термін або назавжди. І це на фоні скорочення соціальних допомог. Ласкаво просимо в реальність!
– З якої точки мусили змінити своє життя Ви, Юлю?
– У мене в Нікополі було чудове життя!
Син вже дорослий, самостійний. Мені 48 років. Встигла пережити важке розлучення і адаптуватися. Життя нормалізувалося, стало ніби все зрозуміло: класна робота, подорожі.
– Ви за освітою — психолог?
– Моя перша освіта — економічна, працювала бухгалтером (маю професію на запас, не пропаду:)) ). А до психології прийшла через особисту кризу. Думаю, це дуже корисна якість, коли певні навички отримуєш завдяки глибоким власним переживанням. Після розлучення сильно себе знецінила, тому потрібен був розвиток. Пройшла через депресію, заглибилась в особисту терапію. Розібралася в собі. І все вдалося.
Тепер я психолог, що практикує гештальт підхід. Соціальний психолог.
– Який досвід у психології вже маєте?
– 8 років безперервних навчань і практики. Під час війни це моя найсильніша опора. Вже мала базу клієнтів, з якими працювала.
Незадовго до війни повернулася з подорожі на Драгобрат з величезним внутрішнім ресурсом. Навіть ковід був не страшний — дуже легко перехворіла.
– Як почалася для Вас війна?
– О 4-й ранку зателефонував син з Бучі. Зрозуміла, що просто так він не турбував би. У Нікополі було тихо. Тоді ще не відчула усього масштабу біди.
Ми і раніше жили неподалік від військових дій, фактично у прифронтовій зоні АТО, від нас до Донецька 200 км. Спілкувалися з переселенцями.
– А що за містечко Нікополь?
– За розмірами десь таке, як Буча. Провінційне промислове комфортне місто, в якому я народилася. Має особливу цінність: біля нас похований кошовий отаман Сірко. Звідси починалося повстання Богдана Хмельницького. Про козацький рід, якому нема переводу, – це про нас!
У нас дуже гарний берег Дніпра. Класні бази відпочинку, профілакторії…були. Тепер це місця смерті.
Я пам’ятаю, як раніше сюди і багато росіян приїздили відпочивати. Тепер все розстріляне, потрощене вщент.
Було зелено, затишно, мабуть, тому мені і в Бучі так добре – все схоже на дім.
– Збирала тривожну валізку?
– Син на цьому наполягав, та я нічого не збирала. Більше переживала за нього. Знаю його норов, його тверду позицію, через яку тривожно переживала наш Запорізький майдан, де він був активістом.
До шокових ситуацій мені було не звикати. Та ця справді була екстра неординарною. Двічі на добу зідзвонювалися. Трохи заспокоїлася, коли він вже евакуювався до Білої Церкви.
У Нікополі було тихо до 3 березня. Усе по-діловому. Мобілізувалися тероборонівці. Паніки було трохи. Пішли додаткові поїзди на Львів. Зараз вже поїзда Запоріжжя-Львів немає через суцільні бомбування.
Сирена включалася. Але вона зовсім не така, як в Бучі, інший звук. Нас попереджали не про авіанальоти, а про удари артилерії. Мій будинок неподалік центру, близько від джерела звуку — нестерпна акустика. Паніка охоплює підсвідомо.
І все одно ми ще не відчували тоді усього трагізму ситуації. В усій окрузі — активне проукраїнське населення. Знайомі, подруги розповідали, як в Енергодарі, Бердянську люди виходили на мітинги проти окупантів. Подруга на власні очі бачила, як наші трохи не з вилами намагалися опиратися окупації. Угрупування окупантів здавалися невеликими.
Тим часом до мене приїхав син, я забрала до себе 69-річну маму, вона теж трималася, як справжній боєць. Морально стало трохи легше, бо рідні люди були поруч.
3-го березня русня зайшла на ЗАЕС. За кілька днів там почалася пожежа в технічній споруді. Ми це все бачили, як на долоні. З нашого берега до ЗАЕС по воді — 5 км.
Мене вперше охопив жах. Хто-хто, а ми точно усвідомлювали, що це не просто пожежа — горить атомка. Треба було хоча б щось робити. У паніці я почала заставляти всіх випити йод. Треба було хоча би в щось вірити, коли все навколо руйнується.
Випила ліки — видихнула. Це тепер вже трохи смішно згадувати, а тоді заціпеніло все.
– Як у вас було з водою, продуктами?
– І тоді, і зараз у Нікополі не зупиняється міська інфраструктура. Це просто диво. Магазини, сервіси, транспорт, таксі працюють. Попри всі тривоги і обстріли. Окуповані і прифронтові міста цим дуже різняться між собою. По можливості працюють всі служби. Це теж своєрідна адаптація тих, хто вирішив залишатися. Спочатку не було жертв. Тепер їх дуже багато. А люди все одно живуть, працюють.
Спочатку і ми залишалися. Обладнали підвал у мене під будинком. Там жили, ночували. Навіть провели інтернет! Я в будь-якому місці можу створити собі комфорт:))
Забезпечила собі постійний зв’язок.
Постійно телефонували люди, мої клієнти, пропонували допомогу.
Сиділа і досліджувала принципи роботи АЕС, щоби розуміти, як впливає на станцію втручання військових. За ними ми спостерігали напряму — видно через Дніпро. Знання давали можливість не панікувати так, як коли я пила йод:))
– Тобто виїжджати не планували?
– Спочатку ні. Звиклася, мовляв, усюди війна. Внутрішньо не хотіла виїздити, хоча припускала, що можна їхати за кордон. Я як досвідчена туристка багато об’їздила і розуміла: де я хочу жити, з ким і як я хочу жити.
Обстріли почалися 10 липня.
Сподівалася, відсидимося у своєму надійному підвалі. Мама готувала їсти. Ніби було комфортно.
Була наївно впевнена, що світова спільнота не дозволить окупантам будь-які дії поблизу атомної станції.
Думалось: небезпечно всюди, а тут я корисна.
– І працювати теж продовжували?
– Так, люди просили допомоги. Зрозуміло, все перейшло в онлайн.
Включилася у кризову терапію. Волонтерствувала. Це давало якусь стійкість. Моя колишня практика з особистого розвитку сипалася, тому що базова безпека руйнуватися. Не до розвитку було. Треба було навчатися додатково іншим напрямкам психології.
– Під час обстрілів вчилися кризовій терапії?!
– Так, треба ж було якось виживати. У співробітників інституту, де я працюю, була можливість записатися на онлайн курси крутих ізраїльських терапевтів. Майже всі наші пішли навчатися. Так нам допомагали міжнародні експерти.
Підтвердилася теза про те, що війна — це не тільки про втрати, це ще й про можливості. Раніше ми навіть мріяти не могли про таке колосальне навчання, дуже дорожезне. А тепер нам дали можливість пройти його безкоштовно. Збиралися великі групи — по 50-60 чоловік.
Ми на ходу перевчалися. Доти не розуміли, як працює кризова терапія.
Наприклад, не уявляли, як працювати з людьми, котрі все втратили. З тими, хто раптом завмирає і не може розмовляти. Вчилася. І мені самій цей процес допомагав. Одразу практикувала. Спочатку без оплати. Потім долучилася до проекту, де вже ця робота оплачувалася. Трохи зникала тривога. Мама готувала — я вчилася і працювала.
– Хто були Вашими клієнтами?
– Розуміла, що більшість з них у такій же ситуації, як і я. Створила загальний чат, куди запросила усіх своїх клієнтів. У мирний час ми працювали конфіденційно, персонально з кожним, спільноти загальної не було. Тепер я об’єднала усіх і запропонувала писати про свої проблеми, запропонувала допомогу. Головне, повідомила, що я працюю, в тому числі, безоплатно.
Мабуть, так я і зберегла своїх клієнтів. Багато хто звертався. Чесно сказати: мені самій таке спілкування було потрібне, може, більше за тих людей, кого я консультувала. Я виживала разом з цими людьми.
– Коли вирішили виїздити з Нікополя?
– Після тижневого безперервного обстрілу.
Раніше виїхав син, як тільки визволили Бучу, почав волонтерствувати. З початком обстрілів Нікополя одразу почав кликати до себе.
Бучу я почала любити через конкретних людей, з якими знайомилася. Наприклад, через Нікополь проїжджав Сашко Борцов, журналіст і корінний бучанець. Багато розповідав особистих історій. Ми потім були на прем’єрі циклу фільмів про бучанців, яку він робив з командою.
Дуже важко відпускала їх з сином в Бучу, з тяжким серцем.
У Нікополі почалися прильоти. Пам’ятаю, 12 липня зупинилася в бесідці, зібрала з городу якісь кабачки, помідори. І раптом глухий жахливий звук.
Ще через 2 дні серйозно почали обстрілювати ночами. 21-го дуже гучно обстрілювали. У нашому рятівному підвалі було чути запах пороху. Мама вже не витримувала, виїхала до родичів у Румунію. Друзі довезли її до вокзалу в Дніпрі. До речі, квитки вдалося замовити через інтернет, просто сидячи в підвалі.
У мене теж зріло рішення виїздити, рятуватися. Тільки не знала, що робити з будинком, з котом, який у мене жив. Запропонували переїхати сюди стареньким батькам мого колишнього чоловіка. Так і зробили. Вони 1937-го року народження, ще пам’ятають минулу війну. Кажуть: тоді росіяни рятували від німців, а тепер ми мусимо у німців рятуватися:)) Виїздити і досі не погоджуються. Я їх розумію… Старенькі унікальні: самі себе обслуговують. У дідуся погано із зором, але після операції налагодилося. Правда, майже оглухли старенькі. Може, через постійні вибухи…
– Вони і зараз в Нікополі?
– Так. Я їздила провідати їх на Великдень, у квітні. Хотіла подивитися, як там вдома. Можливо, навіть повернутися. Якщо чесно, дуже скучила, до сліз… Чула, що багато хто з нікопольчан повертаються після зими попри небезпеку. Якийсь час обстріли припинялися. Поїхала. Але обстріли відновилися саме того дня.
Не встигла я зайти в дім — вже вибухало навколо. Кинулася ховатися у підвал, а бабуся дивується і підставляє тарілочку: “Супчику поїж…” Вони звикли. Жах. Ходять під обстрілами. І це страшно. Тому що це ненормально. Щодня гинуть люди. Тими днями мій близький знайомий був тяжко поранений розривним снарядом, коли виїздив із заправки.
Бомбили усі 4 дні, поки я була в Нікополі. Для мене це був знак, що залишатися вдома не буду. Повернулася в Бучу.
– Як Вам було звикати до Бучі?
– Перша проблема біженців після початкової адаптації: депресія. Поки втікаєш від реальної небезпеки, організм мобілізований. А коли приїхали, то видихнули, розслабилися. І тут ось вона, депресія. Практично всі були у депресії, тільки у різних її видах. Є провали у настроях, тощо. У кого цей період складний — звертаються до психіатрів, бо ті можуть призначати медпрепарати.
– А можливо без медикаментів вийти з важкої депресії?
– Так, можливо. Це називається: заражати життям.
Буває, що людина не може отримати задоволення, жодного з видів задоволення. Ніщо не радує. Ніби всі системи зупиняються, відключаються. І тоді треба почати рухатись. Іти до людей, до тварин, до мистецтва.
Але не треба змушувати силою. Обережно запитати, запропонувати, покликати: пішли прогулятися, печеньку з’їмо, понюхаємо квіти.
Я теж спочатку в Бучі пережила депресивний епізод. Приїхала буквально з-під обстрілу, реально притрушеною почувалася, дезорієнтованою. Не було сил, настрою. Син допомагав, близькі люди. Не дарма ж я саме сюди приїхала — знала, хто зможе мене витягнути.
Речей взяла мінімум. Син навіть запитав, чи оце все у мене?
Одразу почала шукати квартиру, хоча син пропонував жити разом. Не погоджуюсь, вважаю, що у кожного своє життя, кожен має вибудовувати власну історію.
І у мене з житлом далі була просто казкова історія! Буквально перед під’їздом у сина познайомилася з чудовою теплою людиною – Уляною Пчолкіною. Вона саме виїздила за проектом до Львова, тож пустила пожити у своїй новенькій квартирі. Ми одразу стали добрими друзями, хоча тільки познайомилися — диво!
Мені щастить на дивовижних людей. Знайшла добрих знайомих і серед сусідів, і загалом у Бучі.
Знайти наступну дуже затишну квартиру, коли Уляна повернулася, теж не було проблем. Схоже, Буча мене прийняла за рідну:))
– Бачите зміни у настроях, стані Ваших клієнтів?
– Так. Природа така гарна навколо — краса реабілітує. Та й не може психіка надто довго бути у надриві, у невизначеності. Люди починають сприймати життя таким, яке воно є. З’являється плюс/мінус розуміння навколишнього, люди вбудувалися у це життя. Люди живуть життя таке, яке є. Психологічно це хороший етап.
Треба іти до людей. Коли отримуєте будь-який відгук — вже результат.
– До професійних психологів обов’язково треба іти?
– До психологів треба звертатися, щоби професійно відпрацювати свої травми. З психікою все одно щось треба буде робити. Посттравматичний синдром точно є у всіх, особливо, у тих, хто з прифронтової зони.
Так само з військовими: до них треба просто ставитися з повагою, без надмірних плачів.
– Люди часто не знають, як поводитися з тими, хто повертається з пекла…
– Страх перед травмованими людьми — неприродній, трохи нами надуманий. Тут питання: не як вони на нас реагують, а як нам бути з людьми, які це все пережили. Нормально вони реагують, вони такі ж люди. Важливе не місце, де вони переживали стрес, а власне сама людина. Якщо зміг там пережити, то зможе і тут. Як ви їх сприймаєте, так і вони приймають ситуацію. Усе взаємно.
– Дайте найкориснішу на сьогодні пораду.
– Будьте Мюнхгаузенами:))
– !?
– Важливо визначити для себе фокус уваги. Усі психологи працюють саме з фокусом уваги. Ми якісь свої частини життя просто не помічаємо, адже усього навколо так багато. Треба певні ділянки активувати. Тому згадайте барона Мюнхгаузена – він нам зараз дуже знадобиться. Він відкривав у собі неймовірно різні здібності і можливості, навіть зміг витягнути сам себе з болота:)) Самий точний і на 100% корисний герой.
Другого життя не буде. Варто чіплятися за ціннісні речі, бути корисними.
Коли я виходила з кризи, згадала про свого улюбленого рудого пса Пірата, який дожив з нами до старості. У Бучі ходила до знайомих і гуляла з їхнім рудим коргі.
І таким чином наповнювалася життям, людьми, милими тваринами. Розривала штучну бульбашку, виходила спілкуватися. Трохи волонтерила.
Головне — почувати себе корисними.
Мій головний посил такий: наш життєвий шлях не завжди простий, але кожен поворот може привести до чогось прекрасного!
