Олена Плаксіна, краєзнавець, авторка книг та фільмів з історії Приірпіння, розробник туристичних маршрутів
Дмитра Дубенчака я знала з його дитинства.
Ще 2015-го року у книзі “20 років Разом за життя”, яку ми видали з його мамою Тетяною Дубенчак — президентом дитячої організації “Разом за життя” присвятили йому розділ “Дмитро Дубенчак”. Ця книга розповідала про унікальний дитячий проект “Оздоровлення дітей Приїрпіння в Іспанії”. Проект організовувала організація “Разом за життя” з 1995 року. Він діє і зараз. Іспанія допомагає нашим дітям вже 28 років. І зараз, під час війни, багато дітей з Ірпеня та Бучі живуть в іспанських родинах.
Дмитро народився 22 липня 1984 року в Ірпені.
2002-го року закінчив середню школу №2 та музичну школу по класу фортепіано, самостійно опанував і гітару. Мав здібності до іноземних мов. У дитинстві вивчив іспанську, а вже в більш старшому віці — англійську мову, якою вільно володів. Любив майструвати руками, тому після школи поступив на літакобудівний факультет Київського авіаційного Університету, після закінчення якого з 2013 року став працювати на київському авіаційному заводі імені Антонова.
У Дмитра було щасливе життя! У нього було все: люблячі батьки і сестри, бабуся та друзі, робота та безліч можливостей мандрувати, грати, співати. Він взяв участь у популярній телепередачі “Україна має талант” та здивував Україну своєю силою та харизмою — одним помахом руки розбивав цеглини. Дмитро володів складною технікою східних бойових мистецтв, що є показником сили волі та можливостей людини. До речі, у нього був білий пояс.
До серпня 2021 року, Дмитро працював закордоном, у Польщі та Чехії, мав можливість залишитись і там, але повернувся.
Повернувся і здивував усіх своїх рідних та друзів – свідомо, не гаючись пішов до військкомату і подав документи до ЗСУ сказавши: “Хочу захищати Україну! Це мій вибір!”
На всі слова своєї мами про ризики і небезпеку Дмитро додав, що не боїться загинути за Батьківщину…
Так Дмитро потрапив до першого механізованого батальйону 72-ї бригади імені Чорних Запорожців, який з початку війни брав участь в обороні Києва, у боях за Ірпінь, Мощун, Гостомель та Бучу.
Головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний пізніше скаже: “Усі знають історію про 300 спартанців. У цій війні ми маємо приклади мужності та професійності, про які теж повинен знати світ. 80 воїнів 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців стримали багатотисячне угруповання російських військ, які намагалися через село Мощун прорватися до Києва. 72-га ОМБр відіграла важливу роль в обороні Києва на початку російського вторгнення. ”
З літа 2022 року батальйон Дмитра, де він служив старшим солдатом гранатометного взводу, потрапляє на Донбас.
Пам´ятаю свою розмову з мамою Дмитра наприкінці вересня: “ Тетяно, як Дмитро?” у відповідь: “Не знаю, його телефон мовчить, він на “нулі”…”
Майже два місяці не було ніяких новин від сина. Дмитро загинув у жовтні під Волновахою.
Потім військові з його частини розкажуть рідним Дмитра:
“29 жовтня, Волноваський район, Павлівка, був бій. Атакували, як кажуть, в лоб. Ворог почав обходити оборону зліва і справа.
Наші хлопці героїчно тримались до останнього, ніхто не відступав, завдяки цьому ворог поніс великі втрати. Було багато знищено ворожої бронетехніки та живої сили. Це дало можливість нашим закріпитись на нових позиціях і не дати ворогу прорвати оборону. Ворога відкинули.
Наступ ворогів не вдався, хоча у них були великі плани. Завдяки мужності наших захисників збереглось багато життів. Звання Героя України – це мінімум з того, на що вони заслуговують!“
Дмитрова рідна сестра Даша на своїй сторінці у Фейсбук напише:
“Пишу тобі, бо знаю: у Господа немає мертвих, у Господа ми всі живі і ми обов’язково зустрінемось і обіймемось так міцно, як я бачила це уві сні, я бачила тебе щасливим, я знаю ти вже вдома, я бачила твою усмішку і твою радість, це втішає мене у хвилини розпачу і печалі, коли я розумію, що вже не почую тут твій голос. А в голові досі він звучить: «Дасіка, моя Дасіка». І я повертаюсь думками у наше дитинство, ось ти у батьків на руках, ще такий малий, а вже справжній козак, справжній українець, і десь на підході вже я. Ми росли, як двійнята, це була мрія нашої мами, хоча у нас рік різниці, усі сприймали нас двійнятами – один клас, одні друзі, одна музична школа і одне фортепіано в чотири руки.
А пам’ятаєш наші пустощі? Як ти підбив намалювати карикатури на фото наших вчителів музики? Або як ти підбив мене побігти на болото на іншу вулицю, ловити жаб, або як ми втікали в ліс, а потім батьки нас шукали? Так, нашим батькам було весело з нами…. А ще були сімейні вечори, де ми робили батькам вдома ресторан із розважальною програмою, коли часто вдома виключали світло, ми збиралися сім’єю разом. А ось і випуск, ми закінчили школу, і знову один університет і мрія мами про форму Авіаційного Університету.
Але більше всього в голові твої слова: « Я вирішив йти за Богом, кину погані звички і буду ходити в церкву»… коли ми вперше повертались із молодіжного служіння разом, нам тоді було 15 і 16 років, а потім такий довгий шлях до Бога, через перепони і страждання, але ти все таки прийшов до Нього. Рідна церква, до якої ти колись приходив, щотижневі домашні групи. Ти завжди був у пошуках себе, працював над собою, освоював нові навички, був гарним спортсменом та навіть брав участь у шоу талантів, за що я також тобою пишаюсь.
А потім поїздки за кордон, вивчення мови і іноземні друзі, яким ти завжди допомагав і підтримував. Досі не можу збагнути, що це була остання наша з тобою зустріч у церкві! Як раз біля карти нашої рідної України і якраз біля того місця, де ти загинув. Волноваський район, Павлівка, 29 жовтня 2022 року тебе не стало.
Я довго плакала і шукала тебе. І я нарешті знайшла, по твоєму браслету, який ти ніколи не знімав, а там такі доречні і втішні тепер слова «Peace with God”, Мир із Богом!
Я знаю: ти із Богом, і мир Божий з тобою. Обіймаю тебе міцно і кажу: до зустрічі на небесах! Ти казав, я буду пишатись тобою. І я справді пишаюсь, я дуже пишаюсь, мій герою! Мій Дімчик! “
Важко знайти слова, які втішать рідних Дмитра.
На війні гинуть кращі!!!
І безмежно жаль, що ці кращі не встигають залишити після себе своїх нащадків…
Родовід Дмитра Дубенчака по лінії батька уходить своїми коріннями у славетне минуле. У ньому текла кров видатного українського роду Щербаківських, який подарував людству всесвітньо відомих дослідників української культури: Вадима Михайловича (1876 -1957) і Данила Михайловича (1877-1927) Щербаківських – науковців, етнографів, істориків, археологів, про яких понад півстоліття забороняли навіть згадувати на їхній батьківщині, а зараз видані книжки, відзняті фільми.
Дмитрова прабабуся, Єлизавета Михайлівна Щербаківська доводилася двоюрідною сестрою Вадиму та Данилу, а також їх сестрі Євгенії, яка була дружиною Василя Кричевського – видатного українського архітектора, засновника української художньої академії, автора Малогогерба України, брата Федора Кричевського – видатного українського живописця, який останні роки свого життя жив у Ірпені.
Тепер стає зрозумілим, звідки у Дмитра були такі здібності, честь і мужність, любов до своєї землі, потужний український національний дух, який долає часи і простір.
Вірю, що про Дмитра Дубенчака ще напишуть книжки та знімуть фільми. Його біографію будуть вивчати у школах. Бо:
Герої не вмирають, герої поміж нас,
Вони нас захищають, коли приходить час,
Герої не вмирають, вони завжди живуть.
У себе я питаю, чого так рано йдуть?
