Олена Плаксіна, краєзнавець, авторка книг та фільмів з історії Приірпіння, розробник туристичних маршрутів
Цього року виповнилося б 70 років нашому землякові, патріоту України, поету, перекладачу, Сергію Бабайкіну. Але він назавжди залишиться молодим.
Не винуйте мене за мої помилки,
Бо не все я вчинив із легкої руки,
Бо на швидкості важко розгледіти берег
Із роздертих артерій гірської ріки…
Квітень 1984 року. Ірпінь. Затишний невеликий будинок по вулиці Київській. Вечірка у моїх друзів. Я із своїми подругами про щось розмовляю біля розчиненого вікна. До нас підходить ексцентричний молодий чоловік, в косоворотці із синіми та жовтими смужками, повертається до мене і каже: «Дозвольте, пані, запросити Вас на танець…» Так увірвався в моє життя і пройшов шквалистим вітром Сергій Бабайкін. Він не тільки залишив по собі пам’ять, але й незагоєні рани.
Мені двадцять три – йому тридцять. У повітрі стояла ірпінська весна. Він читає свої вірші, які ллються мов музика. А на наступний день приносить книжку «Українські силуети» Михайла Хейфєца. Маленька, зачитана, в гнучкій палітурці. «Якщо хтось побачить її у тебе – можуть посадити. Вона заборонена, але варта, щоб її прочитати…», – додає він. Так наше знайомство і почалось з досить незвичної для мене теми – Незалежної України. Ця книжечка і зараз стоїть на моїй полиці, але в шкіряній, твердій обкладинці, яку згодом зробив Сергій. Ми пройшли з ним разом десять складних років. Я його бачила різним, як героїв Шекспіра: то він був пристрасним Ромео, який міг залізти по водосхідній трубі на другий поверх, то королем Ліром, якого всі зрадили. Веселим і сумним, добрим і в люті, але він завжди залишався поетом, романтиком і великим патріотом своєї України, яку любив понад усе.
Пам’ятаю, як одного разу він надіслав телеграму з Карелії, де був у поході на байдарках. Текст закінчувався словом «Допобачення». Саме так: разом всі літери. Hiчого дивного на перший погляд. Але ця телеграма прийшла з Росії в 1986 році. Як потім з’ясувалося, він написав телеграму українською мовою, але телеграфістка категорично не приймала її і вимагала переписати російською. Сергій переписав телеграму, але в кінці залишив слово « Допобачення».
А це що за слово?, – спитала телеграфістка.
– Це моє прізвище, – відповів Сергій.
Так і дійшла до Ірпеня телеграма, яка ще раз підтвердила: де б не був Сергій, він завжди залишався українцем. Іноді мені здається, що справжнім коханням для нього була Україна. Він був заручений з нею. І до останнього подиху любив тільки її.
Коли на мапі з’явилась незалежна Україна, коли слова «Ще не вмерли в Україні і слава, і воля…» стали нашим гімном, коли замайорів у небі синьо-жовтий прапор і діти защебетали українською … я зрозуміла: «Україна любила його. Інакше всього цього і не було б!»
Він народився у рік смерті Сталіна. У свідоме життя входив тоді, коли вже скінчилася хрущовська відлига. За всіма ознаками він належав до трагічного покоління семидесятників, яке все розуміло, але нічого не могло вдіяти. Люди цього покоління часто розплачувалися за неминучі моральні компроміси внутрішнім збайдужінням i ранньою втомою. Але з Сергієм цього не сталося.
Часто ставлю собі запитання: «А чи любила його Україна так, як любив її він? Чи варто було віддавати своє життя в свої 40 років, залишивши напівсиротою свого єдиного шестирічного сина?! I не можу забути свій лист: «Сергію, невже ти не можеш добудувати будинок? У нас же син?!», – і відповідь на нього: «Я роблю більше – я будую Україну».
Він пішов іншим шляхом. I сам обрав собі долю. Пізніше, в 1995-му, коли посмертно видаватиметься його збірка поезії «Світлотіні», про нього так скаже Олена Бондаренко, заступник голови Народного Руху Україниі: «Надзвичайно обдарований, він міг би поринути у прекрасний ефемерний світ поетичних образів, почуваючись у ньому затишно і захищено. Міг би, зрештою, займатися спокійною, безпечною працею. Але… Сестра Поезії – Свобода. Голос Свободи покликав поета. Сергій обрав свою долю, і долею його став Рух, і доля стала Рухом. Потім, аж потім, колись, буде все осмислено і проаналізовано, події, прізвища і дати зафіксуються у скупих рядках історичних хронік. Але перші тріпотіння синьо-жовтого знамена у київськім небі, сяйво щастя на тисячах облич, гіркота поразок, біль втрат, світло надії, жаль розчарувань – їх донесе в далеке «потім» тільки поет…».
Саме таким поетом і був Сергій Бабайкін, якій творив під літературним псевдонімом Мар’ян Рачицький (прізвище його улюбленої бабусі).
До таких ініціативних людей завжди тягнуться особистості неординарні. Його клуб «Ірпінське земляцтво», що був заснований у 1989 році, знайомив не лише з відомими політиками – В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, – а й з художниками, письменниками, перекладачами, які згодом отримали всесвітнє визнання. Зокрема, з Григорієм Кочуром, Дмитром Паламарчуком, Любов’ю Панченко, Яковом Калацюком та іншими.
Щойно повіяло вітром змін, як він бере участь у політичній діяльності, гуртує навколо себе людей, котрі стануть згодом ядром демократичних організацій Ірпеня. Він очолює ірпінську «Просвіту», району організацію Народного Руху, реєструючи на свою домашню адресу. Небагато у всій Україні знайдеться людей, які в трудовій книжці мають історичний запис: «Київська крайова організація Народного Руху України. Зарахований на посаду референта 01.10.1991 р. Звільнений за переводом до Секретаріату НРУ. Наказ No 29 від 09.05.1993 р.» Останній запис був таким: «За наказом No 7 від 01.02.1994 р. зарахований за переводом на посаду керівника виборчого штабу обласної крайової організації НРУ. Звільнений у зв’язку зі смертю».
Його загадкова смерть у власному ірпінському будинку до цього часу не вкладається в голову і болить непоправною втратою. 9 квітня 1994 року під час виборів до Верховної Ради України раптово перестало битися серце патріота України, поета, перекладача Сергія Бабайкіна.
Його поховання було настільки масштабним, що довелося зупинити рух транспорту на головних вулицях міста Ірпінь. Дуже шкодую, що до мене так і не потрапила відеоплівка цих похорон, які знімали декілька операторів. Того дня Ірпінь бачив багатьох легендарних людей. Тут був і В’ячеслав Чорновіл, і Іван Заяць, і Віталій Шевченко, і Любов Панченко, яка поклала на труну вінок із червоної калини…
Але для мене він завжди залишиться молодим – таким, що одного квітневого дня сказав: «Дозвольте, чарівна пані, запросити Вас на танець…»
***
У 2011 році учениця 10-Б класу загальноосвітньої ірпінської школи No 3 Закраснян Аліна стала переможцем міського та обласного конкурсу Міністерства Освіти і Науки України, Київського обласного територіального відділення Малої академії Наук України. Юна дослідниця присвятила свою роботу історії боротьби українського народу за державну незалежність з часів Київської Русі до сьогодення. Показала роль громадськості міста Ірпеня і особисто Сергія Бабайкіна у боротьбі за здобуття незалежності України.
