Наталія Оксаніч, практичний психолог, казкотерапевт, волонтер, член Української Асоціації арт-терапевтів.
Чи є душа у іграшок? От у деяких людей є душа і є дух, а є люди без душі і живуть вони тільки тілом. … Ось і з іграшками так само.
На одній звичайній вулиці стояв звичайний будинок. От геть нічого особливого в ньому не було. Будинок, та й будинок. У ньому жили звичайнісінькі люди. Але дещо незвичайне там все ж таки відбувалося.
В одній із кімнат, у куточку стояла стара шафа. Як ця шафа тут опинилася, ніхто вже й не пам’ятав. Стояла та й стояла. Шафа була величезна, з довгими дверцятами, які з часом трохи перекосилися і тому не дуже щільно зачинялися.
Іноді, коли місячне сяйво, яке розливалося нічною кімнатою, зазирнувши у велике вікно, потрапляло через щілинку тоненьким промінчиком всередину шафи, можна було почути тихі голоси і шерехи.
Прислухайтесь! Саме зараз там знову відбувається щось незвичайне.
– Ти мені всі вуха відсидів! – незадоволено пропищав зайчик Вухань, звертаючись до ведмедика Топотуна.
– Вибач, я не навмисно, – тихенько відповів ведмедик. – У мене також вже лапи затерпли, що й поворухнутися важко.
– Та що там ваші вуха та лапи, – сумно зітхнув старий товстий віслючок Іа. – Я от знов десь свого хвоста загубив. Навіть не уявляю, як його тепер тут знайти у темряві.
– Я! Я тобі допоможу! – відгукнувся кудлатий песик Тося. – Я досить непогано бачу в темряві!
– Ой! Тільки не цей дзиґа! – вередливо пропищав пухнастий кіт Барсик. – Він знову все у шафі догори дригом переверне. Тільки пилюку підніме. Я потім весь день чхати хочу і все боюся, що не втерплю, і мене почують!
– Знайшов, чого боятися! – веселився Тося. – Можливо, тебе й справді почують та хоч трішки з тебе ту пилюку витрусять!
– Ой ні! А якщо, його потім знову біля мене посадять! – перелякано пискнуло маленьке мишеня Круть. – Я потім весь час тремчу-тремчу! А як не витримаю, запищу!
– Еге ж! Минулого разу ти своїм писком мені всіх курей переполохав, – сердито пробуркотів яскравий помаранчевий півень, якого всі звали Конті, тому що в нього на пузі була така вишивка.
– Так, кукурікання було чимало! – втрутився маленький лев РРР-Мяу.
– Ну то й що, – важко зітхнувши проговорила велика слониха Мася. – Можливо, як нас почують, хтось все ж таки зазирне в цю шафу. У мене вже немає сил просто так сидіти і чекати. Раптом про нас просто забули. Так можна назавжди залишитись тут. А я так хочу, щоб мене знайшли. Я так хочу знову відчути дитячі обійми. Знову сховати маленьку голівку, прикривши її своїми великими вухами. Знову почути тремтливий подих і радісний сміх, тріпотіння неспокійного сердечка і щебет найзаповітніших мрій.
– А мій хлопчик завжди брав мене до себе в ліжечко… – тужливо прошепотіла сова Сава. – І я всю ніч не стуляючи очей охороняла його мирний сон.
– А потім, що було потім? – запитала задерикувата мавпочка Чита. – Розкажи нам.
– Немає чого розповідати! – пхикнула Сава. – Все як у всіх! Одного дня хлопчик став дорослим, а я все не стуляю своїх очей, чекаючи, чий мирний сон я зможу зберегти…
– А моя дівчинка так мене любила, що навіть брала з собою до школи, – згадала лялька Марійка. – Вона навіть подарувала мені своє ім’я. Я гадала, ми ніколи не розлучимося. Я ж так її любила… А потім хтось в класі сказав, що моя Марійка маленька, тож вона більше не брала мене з собою… А я так чекаю, що хтось знову пригорне мене до себе. Я згодна на будь-яке ім’я, але жити я можу лише розуміючи, що я комусь потрібна…
– А я все ще пам’ятаю, як весело реготали мої близнюки, натискаючи на кнопку на моєму пузі. Там у мене заховався звук МУ! І вони навіть називали мене Муркою! Та все не могли поділити, – замріяно розповідала рожева корова з квіточкою на вусі. – А тепер я тут зовсім одна!
– Ну, чого це одна? – не погодився симпатичний бичок Борька. – Я з тобою!
– Так. Але ти ж розумієш, що я про інше, – чомусь схлипнула Мурка. – Я так хочу до дітей! Щоб мене, знов обрали, не важливо, хлопчик чи дівчинка. Важливо турбуватися і відчувати турботу… Допомагати…
– То хтось допоможе мені нарешті знайти мого хвоста? – втомлено пробуркотів віслючок Іа.
– Я! Я допоможу! – знов відгукнувся песик Тося.
– Гав! Гав!
– Мяу!
– Брись!
– Кукуріку! – піднявся гомін.
– Цить! Наче хтось іде до нас! – рішуче прошепотіла слониха Мася.
Отже, двері розчиняються!
Казка починається!
