spot_img

Леонід Череватенко: яким я його знала

Олена Плаксіна, краєзнавець, авторка книг та фільмів з історії Приірпіння, розробник туристичних маршрутів

З Леонідом Череватенком мене познайомила моя подруга, депутат Київради Людмила Забарило, моя землячка. Пам’ятаю той літній день 1995 року.

Я приїхала до Людмили в крайову організацію УРП, де вона на той час працювала. Офіс партії був на Прорізній у Києві. Хоча Людмила радісно мене зустріла, але сказала, що їй треба швидко іти, бо вона домовилась з Леонідом Череватенком про зустріч – запропонувала і мені піти разом з нею. Я погодилась. Департамент кінематографії, де тоді працював Леонід Васильович Череватенко, розташовувався поруч – на розі Прорізної та Хрещатика.

Пам’ятаю, цей чудовий будинок з високими стелями і світлими вікнами. Ми піднялися на другий поверх. Назустріч нам вийшов високий, привітний чоловік у білому льняному костюмі. Так я і познайомилась з надзвичайно обдарованим моїм земляком.

Про Леоніда Череватенка я багато чула раніше і від Сергія Бабайкіна, тодішнього голови Ірпінського РУХу, і від Людмили Забарило, яка мені весь час розповідала про свого неординарного сусіда.

Того дня Людмила Забарило домовилась з Череватенком про виступ у нас в Ірпені, в актовому залі Ірпінської міської ради. Організатором зустрічі з Леонідом Череватенком була крайова організація УРП та ірпінська «Просвіта». Мали говорити про Олега Ольжича (Кандибу) – поета, археолога, політика.

Я була на цьому вечері і пам’ятаю, як Леонід Череватенко нам розповів про книгу Ольжича «Незнаному Воякові», що вийшла в Києві 1994-го року. Леонід Череватенко став її упорядником.

Леонід Череватенко розповів, як несподівано під час роботи над книгою він отримав бандероль з-за кордону від зовсім незнайомої людини з листами Олега Ольжича. Вони стали окремим розділом книги. Розповів, як було непросто знайти матеріали і випустити вперше такий різноманітний творчий доробок Ольжича.

Тоді я дізналася, що Леонід Васильович був не тільки упорядником книги, але і автором післямови «Я камінь з божої пращі». Цю назву він взяв з останнього рядка вірша Олега Ольжича «Пророк». І ця назва стане ключовою для його художньо-документального фільму про Олега Ольжича, над яким Череватенко працював як сценарист.

З тої зустрічі Леонід Череватенко запам’ятався мені спокійним, врівноваженим, глибоким і натхненним оповідачем.

Потім я неодноразово зустрічалася з Леонідом Череватенком в Ірпені і у Києві. Хочу зупинитися ще на двух зустрічах.

Того ж 1995-го року вийшла друком перша і едина власна збірка поезій «Подзвіння» нашего земляка, видатного перекладача, лауреата премії імені Максима Рильського Дмитра Паламарчука.

Він увійшов в історію української культури, перш за все, як перекладач всіх сонетів Шекспіра. Жив у нас в Ірпені в центрі міста. Я дуже добре знала Паламарчука ще з кінця 1980-х років. І пам’ятаю, як я прийшла в перших числах вересня до сина Дмитра Хомовича Володимира. Це був ясний теплий день. У саду було багато зелені, кружляли метелики. На дворі серед стрижених самшитових кущів стояв столик, за яким сиділи Дмитро Паламарчук та Леонід Череватенко. Вони розмовляли про книгу «Подзвіння», до якої вступну статтю написав Леонід Васильович Череватенко.

Це була кропітка праця, бо вступна стаття під назвою «Не загинеш ти безслідно в німім безславії своїм» була непросто біографією Паламарчука, а його спогадами, які записав Леонід Череватенко. І записував він не день,і не два, а багато місяців, бо Дмитро Хомович не дуже хотів згадувати своє складне життя: розстріл батька, війну, ГУЛАГ…

Але саме завдяки цим спогадам ми тепер знаємо життевий шлях видатного українського перекладача Дмитра Хомовича Паламарчука. Завдяки його перекладам українською мовою заговорили не тільки Шекспір, а й Флобер,  Стендаль, Бальзак, Уеллс, Жуль Верн та багато інших зарубіжних класиків.

На презентації книги «Подзвіння» в Будинку письменників у Києві з виступу  сина Паламарчука я дізналася, що єдина власна збірка поезій його батька вийшла завдяки саме Леоніду Череватенку. Він приходив до них додому і примушував працювати над нею Дмитра Хомовича.

Череватенко усе встиг зробити вчасно, адже через три роки Дмитра Паламарчука вже не стане.

Ми, мешканці Ірпеня, безмежно вдячні Леоніду Васильовичу Череватенку, лауреатові Шевченківської прнемії за таку потрібну, не тільки для літератури, але й для історії нашого міста та України ґрунтовну працю.

І ще одно ім’я для нашого міста і для України зберіг Леонід Васильович: ім’я Володимира Сидорука – заслуженного художника України.

Я дуже добре знала родину Сидоруків. Була знайома як з самим художником, так і з його сином Ігорем — працювала з ним у комісії з охорони культурної спадщини Приірпіння у 2007-2008 роках. Знайома і з дружиною Ігоря Сидорука Валентиною.

Пам’ятаю, як одного разу пані Валентина після смерті свого чоловіка мені сказала: “Олено, я багато зробила, щоб зберегти пам’ять про Сидорука: видала два каталога, організувала виставки у Києві та в Ірпені, але цього замало. Я хочу зробити фільм. Порадь, до кого можна звернутися?»

Про таку величну постать видатного українського художника Володимира Сидорука абияк неможливо було розповісти. Тому і звернулися до Леоніда Череватенка. Пам’ятаю, як Леонід Васильович вислухав мене, трішки подумав і сказав, що він напише сценарій і допоможе нам з фільмом. Попросив приїхати в Будинок кіно укласти угоду.

За кілька днів ми з Валентиною Сидорук вже були з документами у Будинку кіно.

Зйомки фільму були як на батьківщині художника у Ржищеві, так і в Ірпені та в Києві. Фільм «Володимир Сидорук – художник для світу» був знятий кіностудією «Контакт» у 2009 році. Режисером фільму став Олександр Фролов, співавтор сценарію фільму разом з Леонідом Череватенком.

У січні 2010 року, на день народження художника Сидорука фільм презентували у Будинку кіно в Києві. Це був один із останніх фільмів, над яким працював Леонід Васильович Череватенко. Тепер стрічку можна побачити на Youtube  https://www.youtube.com/watch?v=NJIYg5fmAYk.

Остання зустріч у мене була з Леонідом Череватенком за де кілька тижнів до його смерті. Ми приїхали з Людмилою до нього у гості. Пам’ятаю його у світлій кухні, де був і телевізор, і відеоплеєр. На столі лежала купа книг. Ми пили духм’яний чай, розмовляли. І Леонід Васильович показав нам свій останній фільм «Гайдамака», поставлений на Київській студії «Дебют». Пам’ятаю його слова: «Творчість – ось що дає мені сили!». Ці слова стали і моїм девізом життя!

Завжди, коли згадую Леоніда Череватенка, я відчуваю якесь тепло і спокій. Вважаю, що мені пощастило, бо я знала таку освічену, талановиту людину. Світла йому пам’ять!

Олена Плаксіна
Олена Плаксіна
Краєзнавець, автор книг: «Ірпінь знайомий та незнайомий» (2010); «Ірпінь - історія живе поруч» (2012); «Свято-Троїцька церква 100 років. Ірпінь» (2016); «Буча Булгаківська» (2011). Сценарист фільмів: «Ірпінь срібного віку» (режисер Ліна Агаркова), «Український Шекспір», консультант фільмів режисера Юрія Багрянцева «Приїрпіння», «Прогулянки вулицями Ірпеня». Автор туристичних маршрутів «Золоте кільце Приірпіння», «Поглянь, де ти живеш», «Перша лінія оборони Київа».
spot_img

Must Read

Related Articles