spot_img

Побачити в Ірпені те, чим милувався князь Кочубей

Олена Плаксіна, краєзнавець, авторка книг та фільмів з історії Приірпіння, розробник туристичних маршрутів

“История домов бывает подчас интереснее человеческой жизни. Дома долговечнее людей и делаются свидетелями нескольких людских поколений. К сожалению, написать историю вещей невозможно. Вещи не говорят, а люди забывчивы, не любопытны и с обидной небрежностью”, – писав Костянтин Паустовський.

У нашій історії вийшло навпаки. Будинок, який, за висновком Паустовського «долговечнее людей», не зберігся до нашого часу, але дві речі з цього будинку ми і сьогодні можемо побачити в Ірпені – карнизи Кочубея.

Ці унікальні карнизи по праву називають перлиною нашого регіону. В Ірпінь вони потрапили з Диканьки, з маєтку Кочубея.

Сам маєток Кочубея, з якого потрапили карнизи, розташований на Полтавщині та побудований у кінці ХVII сторіччя Василем Кочубеєм, який допоміг Мазепі стати Гетьманом України, за що і отримав щедрий подарунок – родові маєтки, в тому числі, і оспівану Гоголем Диканьку.

Маєток Кочубея став наймастабнішою садибою всієї Полтавщини та однією з найбільших садиб України.

У цьому палаці перед Полтавською битвою був штаб Івана Мазепи. В часи Василя Кочубея в маєтку жив і український літописець, автор історії Української козацької держави – Самійло Величко.

Цей палац пам’ятав і яскраву історію кохання між донькою Кочубея Мотрею та гетьманом України Мазепою.

Олександр Пушкін присвятив цій історії цілу поему «Полтава».

Палац мав понад сто кімнат, картинну галерею, музей, бібліотеку, дзеркальну вітальну залу і своєю красою міг зрівнятися з найкращими Палацами Європи.

Карнизи, які сьогодні зберігаються в Ірпені, раніше прикрашали кімнати цього палацу. Вони висіли над вікнами і були часткою інтер’єру кімнат.

Невідомі майстри, які виконали складну інкрустацію карнизів, гармонійно підібрали шматочки глибоководного перламутру, який при освітленні переливається різноманітними відтінками від синього до червоного, створюючи неповторну гру світла.

Самі карнизи вирізані в легкому ажурі із цільного дерева, товщиною три сантиметри. Мають закруглені бокові стійки. З тильного боку є кріплення – металеві залізні кільця. По всьому карнизу на чорному тлі нанесено золочений візерунок у вигляді рослинного орнаменту, який доповнює інкрустовані елементи.

Останнім власником палацу був Віктор Сергійович Кочубей, у родині якого було троє дітей – дві доньки та син.

Їх нянею була Ксенія Олександрівна Піаніда, донька козака. У 1918 році (за деякими джерелами – у 1917-ому) палац під час революційного погрому згорів. Але Ксенії Олександрівні вдалося врятувати два карнизи, які довгий час зберігалися в селі Дячкове, поруч з Диканькою, в її родині.

У 1930 році вони переїхали до Полтави, куди перевезли і карнизи. 1974-го року син Ксенії Олександрівни, Борис Піаніда, будучи кандидатом мистецтвознавства, художником та директором музею, перевозить карнизи до Ірпеня, де вони стають часткою експозиції меморіального музею художника Матвія Донцова.

Після смерті Бориса Піаніди у 1993 році музей був закритий, фонди розформовані. Його дружина Любов Іванівна Піаніда, знаючи велику історичну та культурну цінність цих карнизів, подарувала їх місту – Ірпінському історико-краєзнавчому музею.

Тепер кожен може долучитись до історії і побачити те, чим милувався князь Кочубей.

 

Олена Плаксіна
Краєзнавець, автор книг: «Ірпінь знайомий та незнайомий» (2010); «Ірпінь - історія живе поруч» (2012); «Свято-Троїцька церква 100 років. Ірпінь» (2016); «Буча Булгаківська» (2011). Сценарист фільмів: «Ірпінь срібного віку» (режисер Ліна Агаркова), «Український Шекспір», консультант фільмів режисера Юрія Багрянцева «Приїрпіння», «Прогулянки вулицями Ірпеня». Автор туристичних маршрутів «Золоте кільце Приірпіння», «Поглянь, де ти живеш», «Перша лінія оборони Київа».
spot_img

Must Read

Related Articles