ГоловнаЛюдиЖителі регіонуБучанець Павло Білошицький. Перший космічний фізіолог, академік та відомий альпініст.

Бучанець Павло Білошицький. Перший космічний фізіолог, академік та відомий альпініст.

Алла Багірова, журналіст, історик, краєзнавець; керівник медіа-центру “Територія реформ” ГО “Київський прес-клуб”.

Звання Почесного громадянина міста Бучі цього року під час святкування 120-річного ювілею міста отримав відомий бучанець – Павло Васильович Білошицький.

Павло Білошицький – лікар, математик, доктор медичних наук, академік Української Академії Наук, письменник, альпініст, засновник програми «Прапор України на вершинах світу».

Він  народився 8 лютого 1937 року в Києві у родині вихідців з прадавніх шляхетських родів України.

1946 року сім’я переїхала до Бучі, де придбала невеличкий будиночок неподалік залізничної станції.

Перших сім років шкільного життя провів у бучанській школі № 13. Семикласником зробив діючу модель ланцюгово-консольного мосту й отримав за це грамоту переможця Всесоюзного конкурсу. Повну середню освіту отримав у школі ім. Макаренка в Ірпені.

Після закінчення Київського медичного інституту ім. О. Богомольця 1961 року став аспірантом лабораторії космічної фізіології і першим лікарем в колишньому СРСР, який отримав спеціальність «космічна фізіологія».

Працюючи в інституті фізіології АН України на посадах молодшого, старшого наукового співробітника визначився із галуззю досліджень: авіакосмічна, екстремальна, радіаційна, спортивна медицина; безпека життєдіяльності, терморегуляція, математична біологія. У 1965 році захистив кандидатську дисертацію.

У 1972 році отримав диплом механіко-математичного факультету Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. У подальшому отримані знання стали в нагоді під час роботи над докторською дисертацією, яку захистив у 1982 році.

Довгі роки співпрацював із академіком Миколою Сиротиніним. Разом створили у високогір’ї Кавказу (гора Ельбрус) Медико-біологічну станцію (ЕМБС) Академії наук України, досліджуючи можливості людського організму в екстремальних умовах нестачі кисню.

Керівництво станції академік передав своєму учневі у 1972 році. З часом ЕМБС стала базою підготовки спортсменів, зокрема, альпіністів, а також космонавтів перед польотом на Місяць.

Брав участь у роботі шести Всесвітніх конгресів з високогірної фізіології та медицини.

Має понад 330 публікацій — у тому числі, статті в Енциклопедії сучасної України.

У 1990 році започаткував програму “Прапор України на вершинах світу”, завдяки чому синьо-жовте знамено побувало на 25 гірських велетнях – від Європи до Латинської Америки.

П. В. Білошицький є одним із фундаторів створення Федерації альпінізму України і входження її в Міжнародну Спілку Альпіністських Асоціацій. Протягом 10 років очолював медичну комісію федерації, став першим чемпіоном України з альпінізму у висотно-віковому класі (1997), черговим горосходженням відсвяткувавши власне 60-річчя.

У 2009—2014 роках працював професором кафедри фундаментальної підготовки в мистецькому інституті ім. Сальвадора Далі.

Вільний час присвячує літературній творчості. Є членом Київського відділення Національної спілки письменників України. Автор гімну альпіністів, книг есеїстики, публіцистики, гумору, багатьох статей у періодиці, серед них у “Літературній Україні” та газеті “День”.

Найвищою нагородою вважає те, що його портрет є в галереї „Творці Незалежності”.

***

У точку відліку, свого воскресіння

Крізь всі перепони несемо свій Хрест –

Злагоди, волі, єднання й прозріння

Відкрий Україні секрет, Еверест!

(Слова гімну альпіністів, написані П.В. Білошицьким)

За життєписом цього чоловіка можна написати сценарій справжнього пригодницького серіалу, де переплелися лірика і фантастика, карколомні події і філософські роздуми. У ньому є все, про що так часто замислюється кожна людина: як зробити так, щоб вільно дихалося (у прямому і переносному сенсі).

Павла Васильовича Білошицького як молодого лікаря зацікавила проблема фізіології дихання як на земній поверхні, так і за її межами. Він був першим у СРСР, хто отримав спеціальність «космічна фізіологія». Щоб наблизити свої експерименти до реальної обстановки у космосі, він левову частку життя провів у високогір’ї Кавказу, створивши на Ельбрусі – найвищій точці Європи – дослідну базу. Саме тут за його керівництва та безпосередньої участі в 1966—1968 роках у кратері Ельбрусу була змонтована лабораторія з метою моделювання умов життя на Місяці та здійснена перша у світі посадка гвинтокрила на висоті 5621 м.

Медико-біологічна станція (ЕМБС) Академії наук України на Ельбрусі за час керівництва нею Павлом Васильовичем (1972-1993 рр.) стала одним із центрів вивчення проблем гіпоксії, адаптації; базою для відбору, підготовки спортсменів, космонавтів, а також лікування пацієнтів з респіраторними алергозами, анеміями, діабетом, постчорнобильським синдромом.

Через науку вчений прийшов в альпінізм і пояснює чому:

  • Коли працював на Ельбруській медико-біологічній станції НАН України, постійно контактував з горосходжувачами. Науку і альпінізм об’єднує устремління до пізнання, до неба. Адже гора — це символ сходження до істини, єднання неба і землі; обитель богів і місце зустрічі з ними. Сходження — це натхнення, підвищення стійкості та працездатності, самоствердження.
    Він завжди шукав шляхів – і у науці, і у житті – як зробити так, щоб людині дихалося вільно. Думки про свободу привели до ідеї здобуття Україною незалежності.

У цьому питанні сплелися кілька обставин. Спочатку розповіді батьків про шляхетні корені роду, які підрізала більшовицька навала. Посилила внутрішні суперечності плеяда шістдесятників, яких непоказово підтримав і навіть рятував окремих її представників від переслідувань влади на своїй дослідницький станції. А ближче до кінця минулого століття, коли Радянський Союз почав хитатися, як колос на глиняних ногах, зрозумів, що іншого шляху, крім незалежності, для України не існує.

Саме тоді народилася програма «Прапор України на вершинах світу». Павло Васильович пригадує, як все починалося:

  • Акція народилася у 1990 році, коли за синьо-жовтий прапор ще били. А почалося все зі звістки про засідання Верховної Ради, присвячене прийняттю Декларації про державний суверенітет України. Ми, науковці, працювали тоді в горах Кавказу і вирішили відзначити цю подію, піднявши національний прапор над найвищою вершиною Кавказу — Ельбрусом (5621 м). Прапор пошили у Терсколі (селище у Кабардино-Балкарії) балкарські жінки з міцних «альпіністських» тканин. Зараз це моя реліквія. Проте складні погодні умови не дозволили нам того дня здійснити сходження. Сприйняли цю реальність як застереження: шлях України до незалежності повинен пролягати через Західну Європу, символом якої є її найвища вершина — г. Монблан (4807 м). Саме з Монблану й розпочалася довга подорож нашого прапора вершинами усього світу. Найвидатніші українські альпіністи передавали його як естафету. Для мене програма була й лишається покликом душі, пошануванням мільйонів українців, які віддали своє життя за незалежність. («День», № 76, 29 квітня 2011 р.)                                                                                                                                                                                                                        Павло Васильович особисто був з прапором на найвищих точках трьох континентів: Європи, Африки, Америки. А ще 17 вересня 1990 року підняв український стяг на найвищу точку московського Кремля – шатро дзвіниці Івана Великого!

Життєвий шлях Павла Білошицького – це втілення багатовікового прагнення українського народу до створення власного дому, де живеться і дихається легко. Тому і не дивно, що його портрет представлений у галереї художника Бориса Плаксія “Творці Незалежності” (Музей Івана Кавалерідзе, Київ).

Сьогодні, після довгих мандрів і наукових досліджень у горах Кавказу, Павло Васильович вдома – на рідній землі. Пише книги, статті і спогади.

Згадує, як на його очах під час нальоту фашистських мессершміттів згорів батьківський новенький дім у Дарниці. Як вони родиною переїхали до Бучі і придбали маленьку хатинку. Садиба і зараз залишається родовим гніздом, куди ведуть шляхи пам’яті: дитячі роки, вчителі тодішньої школи № 13: Мілоченко Петро Васильович, Тюменцев Михайло Васильович, Хвиля Надія Іванівна, Носаров Анатолій Іванович, Леущенко Леонід Іванович (вів фізичний гурток)…, голод 1947 року, який пережили завдяки багатству рідного краю: збирали гриби, рибалили. А ще влаштували пасіку – пристрасть до бджолярства збереглася на все життя. Все це живе у пам’яті.

 

 

 

 

 

Алла Багірова
журналіст, історик, краєзнавець; керівник медіа-центру "Територія реформ" ГО "Київський прес-клуб".

Залишити коментар

Будь ласка, введіть Ваш коментар!
Будь ласка, введіть Ваше ім'я

Must Read

Telegram-канал
Bucha.Life

будь в курсі подій регіону,
в якому живеш