Олена Плаксіна, краєзнавець, автор книг та фільмів з історії Приірпіння, розробник туристичних маршрутів

(Продовження)

У біографії Миколи Носова є ще один цікавий штрих, пов’язаний з Ірпенем: брати Петро та Микола перед від’їздом до Москви одночасно взяли за дружин сусідок – сестер Марію та Олену Мазуренко.

Існує припущення, що персонажів Сонячного міста Микола Носов списав з дітей родини Мазуренків. Сам Носов розповідав, що коли писав сцену, як коротунчики збирають врожай, то уявляв саме цю велику, дружню родину, де було одинадцять дітей. Наймолодша з них – Тетянка.

2009-го року Тетяна Артемівна Савушкіна (Мазуренко) завітала в ірпінський історико-краєзнавчий музей, де я з нею і познайомилася та записала її спогади, завдяки яким ми тепер знаємо багато фактів про життя Носових.

Спогади Тетяни Савушкіної (Мазуренко):

«Я народилася 1924-го року в Ірпені. Мої батьки, Артем Микитович та Єфросія Харламівна, ще до революції купили у фабриканта Чоколова сіновал. Це було чотири стовпи з навісом із заліза. Із глини з соломою зробили «вальки» і по периметру цього сіновалу звели стіни. Так вийшла у нас хата, в якій минуло все моє дитинство.

Ми володіли великою присадибною ділянкою – 1 десятина 300 сажень. Наша родина була дуже дружня. Всі працювали на городі. Вирощували всяку городину, садили квіти. Я пам’ятаю наші півонії, на яких розпускалося одночасно по 70 квітів. А наша полуниця – кожна ягода була розміром з яблуко. Ось така родюча земля була тоді в Ірпені.

Окрім цього, у нас був свій човен, тож батько дуже часто ходив на рибалку. У нашій Ірпінці водилося багато риби. Я пам’ятаю, як одного разу батько спіймав велику щуку, розміром більш ніж півтора метра. Він приніс її додому, і ми всі з цікавістю її розглядали, а він розповідав, як важко було йому витягнути щуку з води, що вона ледве не перевернула човен.

Ірпінка на той час була повноводною, розливалася від паркану Будинку письменників аж до лісу. Недалеко від нас була станція з човнами. Ми до війни часто плавали на них.

Моя старша сестра Настя була дуже здібною, але, на жаль, трагічно загинула. Вона поверталася додому після закінчення інституту. Потяг, у якому вона їхала, не зупинився на станції, тому вона вирішила вистрибнути на ходу з вагона. Стрибнула невдало, потрапила під колеса…

Пам’ятаю, як до нас приходили Петя та Микола Носови. Вони тоді працювали разом з моїми сестрами Марією та Оленою на цегляному заводі в Ірпені.

На все життя запам’яталося їх кіно. Я, маленька дівчинка, якій було років чотири чи п’ять, з великою цікавістю дивилася на «кіно» Носових. А це було так: Петро з Миколою робили ширму – натягували простирадло, ставили за ширму гасову лампу (на той час електрики не було). Брати приносили з собою вирізані фігурки людей, вагонів, будинків, дерев – всього, що було потрібно для їх кіно, заходили за ширму, за якою вже стояв стіл, самі присідали, щоб їх не було видно і показували нам «кіно». На саморобному екрані з’являлися силуети людей, рухалися вагони, бігали собачки – це був справжній театр тіней!

Уся наша родина, діти з батьками, дивилися тоді їх спектаклі.А щоб нашим батькам було теж цікаво дивитися, Носови брали сюжети із життя нашого батька, який тоді працював на залізниці. Вони показували, як він переганяв потяги, як переводив стрілки на залізниці, як перевіряв колеса тощо.

Наша родина завжди була у захваті від цих спектаклів, від майстерності, від красивих фігурок та малюнків братів Носових. Петро та Микола дуже гарно малювали. Вони приносили свої малюнки з краєвидами нашого Ірпеня. Тоді ж не було телевізора, тому для нас це були справжні розваги.

Мене всі любили, бо я була найменша. Пам’ятаю, як мої сестри самі шили ляльок, потім дарували їх мені. Пригадую, як Марія та Олена вийшли заміж за братів Носових і як вони поїхали з ними до Москви в 1929 році. Весілля не було, посагу нареченим теж не було. Адже наша родина багатодітна, надходили важкі часи. Зібрали мої сестри свої речі та й поїхали.

Ми з батьком ще до війни, в 1935 році, їздили в гості до них у Москву. Я тоді вчилася в другому класі. Мій батько мав пільгу – один раз на рік безкоштовний проїзд у будь-який кінець країни. Тому він брав мене, як молодшу, і ми в гарному потязі їхали до Москви. Там не ночували, а одразу в той же день поверталися додому.

На той час Носови жили в гуртожитку або винаймали квартиру, чітко не пам’ятаю. Знаю напевно, що свого житла у них не було. Пам’ятаю, як уся наша родина в Ірпені зібрала великий ящик полуниці, і ми відвезли його до Носових.

Скільки у них було радості! Це ж були ягоди великі й солодкі – однією можна було наїстися. Носови повели мене з батьком на Красну площу, де ми зайшли до Мавзолею, показали нам Москву. Але буду відверта: мені вона не сподобалась.

Я люблю Ірпінь, тихий, затишний, а столична метушня – це не моє.

Приємно згадувати передвоєнне літо, коли у нас в хаті зупинялися на відпочинок відомі письменники – П. Тичина або В. Сосюра, коли він привіз на відпочинок свою дружину із сином.

1941-го року, саме перед війною, я встигла закінчити школу. Першою моєю вчителькою була Галина Павлівна Кириченко, а школа була біля ринку, де зараз школа № 12. Вона була двоповерхова, дерев’яна, і там пройшло моє дитинство. Через війну навчатися далі мені не довелося.

Коли почалася війна, в районі Ірпеня йшли запеклі бої. У нас від удару бомби вибило всі шибки у вікнах. А коли прийшли німці, вони переселили нас в Радомиші, у приміщення школи, де було дуже багато людей. Ми з мамою ходили селами, копали картоплю, допомагали по господарству людям, за що вони давали нам продукти: хто борошно, хто картоплю. Так і жили, поки наші не визволили Ірпінь у 1943 році. Тоді ми змогли повернутися до свого будинку.

Я почала працювати на залізниці. Пам’ятаю зруйнований міст через Ірпінку. Замість нього довгий час на дренажних подушках були прокладені рейки, якими ходив потяг. Це був одноколійний рух. Доїхати до Києва було майже неможливо, і ми часто ходили до столиці пішки, через ліс. Туди – з дровами, а з Києва – з хлібом.

Перед війною Микола Носов розлучився з моєю сестрою Оленою. Та, не зважаючи на це, вони залишилися друзями. Але 1941-го року Олена померла, повернувшись додому після риття окопів біля Москви. Померла від серцевого нападу. З того часу їх син Петро, якому на той час було 10 років, жив із батьком.

Петро неодноразово відвідував Ірпінь – батьківщину своїх батьків. А пізніше приїздив до Ірпеня і його син, онук Миколи Носова – Ігор.

Я все життя прожила в Ірпені. Для мене Ірпінь – найкраще місто у світі».

 

Залишити коментар

Будь ласка, введіть Ваш коментар!
Будь ласка, введіть Ваше ім'я