Олена Плаксіна, краєзнавець, автор книг та фільмів з історії Приірпіння, розробник туристичних маршрутів

(Продовження. Початок )

Почався час НЕПу, безгрошів’я – ​​треба було шукати якийсь вихід. І бачився він Носовим тільки у поверненні знову до Ірпеня.

«Ніщо не заважало повернутися назад. Правда, у нас там вже не було будинку, – згадував Микола Носов, – залишилася лише невелика ділянка землі. Але Кріньов, у якого в Ірпені була дача, запропонував батькові жити в його будинку… Будинок Кріньова стояв на вершині пагорба, який, наскільки я розбираюся в геології, був частиною дюни, що простягнулася вздовж лівого берега річки Ірпінь, або, точніше сказати, заплави цієї річки …»

Будинок стояв на вулиці Павлівській (зараз Громадянська),  був одноповерховим, оббитий тисом, пофарбований зеленою фарбою. За висновком Носова, «був не аби-якоюсь розвалюхою, а досить міцним».

Саме у цьому будинку з 1922-го року почнеться новий етап ірпінського життя  Носових.

Сім складних післяреволюційних років пройдуть через біографію письменника. І якщо брат Миколи, Петро, одразу вибрав собі професію – став художником, то Микола, продовжував шукати.

Його захопила хімія. Неодмінно хотів стати хіміком і поступити до Політехнічного інституту. Але через те, що йому було замало років і не мав повної освіти, змушений був працювати та вчитися у вечірній школі в Києві.

Працювати Микола Носов пішов на ірпінський бетонний завод, де виготовлялися бетонні кола для криниць.

«Завод був розташований в Ірпені, біля підніжжя дюни. Якщо стати перед дюною обличчям до річки, то справа на пагорбі буде Чоколівська дача, а зліва, під пагорбом – завод», – писав Микола Носов.

Сьогодні на цьому місці – меблева фабрика.

І хоча заробітки у Носова були зовсім маленькими – «рубля в день не виходило», але в Ірпені цей завод був єдиним офіційно працюючим підприємством зі своєю конторою, печаткою і штемпелем, що було важливо для майбутнього письменника, оскільки йому була потрібна довідка для вечірньої школи.

«Час мій в цей період був вщент спресований. Прокинувшись на світанку і ледь поснідавши, я вже біг з молотком в руках на бетонний завод і дробив щебінь. О четвертій годині я роботу закінчував і повертався додому. Пообідавши, біг на станцію, щоб не запізнитися на потяг. У потязі я спокійно міг відпочити, точніше сказати – почитати якусь книжку або підручник протягом 45-50 хвилин, поки їхав від Ірпеня до Києва…».

Бетонний завод був сезонним підприємством. У кінці жовтня всі роботи призупинялись. Носов залишався без грошей, але дуже хотів навчатися, тому часто із Києва не повертався. Залишався ночувати на вокзалі, в колі безпритульних, які його поважали за те, що він їм читав книжки.

Родина Носових переживала великі труднощі. Тож було вирішено продати все, що можна, аби купити коня.

Деякі ірпінські мешканці, які мали коней та підводи, промишляли візництвом, тобто возили на залізничну станцію цеглу з заводу, дрова з лісу і непогано заробляли.

«Грошей на покупку коня не було, – згадував Микола Носов, тому вирішено було продати грамофон, швейну машинку і золоті речі: дві обручки, браслет і медальйон матері, подарований їй батьком в день весілля. Медальйон, на мою думку, був дуже гарний…

Одна річ, з якою не хотів розлучатися батько, – маленька купка золотого піску, що зберігався у невеликому флакончику з-під парфумів. Великих грошей вона не коштувала, проте це була пам’ять про золоті копальні Сибіру, де батько власноручно його намив».

Незважаючи на те, що Варварі Петрівні, матері Носова, шкода було розлучатися зі швейною машинкою, «ніби рідне дитя своє збиралася продавати…», але все одно всі речі були продані. Так у родині з’явився худий кінь Васька.

Але одного коня було не досить, треба було зробити віз. Всю організаційну роботу Микола взяв на себе.

В ірпінській кузні, що була на краю селища, під самим лісом, Носову довелося виготовляти разом із ковалем та його сином Олексієм металеві деталі до воза. У його обов’язки входило надувати ковальській міх.

В експозиції Ірпінського історико-краєзнавчого музею можна побачити великий ковальський міх, можливо, що це і є той самий, що надував Носов.

Цікавими для нас є спогади Миколи Носова і про шорника – фахівця з кінної збруї. З’ясувалось, що в Ірпені взагалі таких фахівців не було. Довелося Миколі йти аж у селище Романівку, щоб там полагодити зіпсоване реміння.

«Проробивши весь цей кінський досвід, я переконався, що для батька не годиться ця робота. Але оскільки мені все ж таки хотілося щось робити, то я продовжував возити дрова на станцію…», – писав  Носов.

Так минула ще одна ірпінська зима.

Весна теж не принесла Носовим радощів.

«Одного разу прокинувшись вранці, я виглянув у вікно, – писав Носов, – побачив, як Васька (кінь) вийшов з дверей сараю і зупинився на самій вершині пагорба, звідки йому добре було видно і залізничний насип, і красиву Чоколівську дачу, і залізничний міст, і ясне блакитне небо з білими баранчиками хмар. Він оглянув усе це і опустився на землю, підігнувши під себе всі чотири ноги … Потім ліг на бік і … помер».

Так родина Носових залишалась і без коня, і без цінних речей…

Йшов 1926 рік. Ірпінський цегельний завод ще не був відбудований, але недалеко від Ірпеня, в селищі Яблунька завод вже працював. Саме туди, за десять кілометрів від дому, пішов працювати Носов. Йому не було на той час ще й вісімнадцяти років, тому довелося зробити фальшиву довідку.

Працював на заводі перевізником – перевозив тачкою цеглу. За кожну привезену тачку отримував жетончик. Наприкінці дня жетони здавав, від їх кількості залежав заробіток.

Через рік був відкритий завод в Ірпені, куди перейшов працювати Носов. Відтепер у нього  була можливість і працювати, і навчатися.

Микола Носов описав, як зробив свій перший фотознімок.

Він роздобув креслення фотоапарата і сам його змайстрував. І хоча, за описом Носова, це було нескладно, але все ж таки треба було дотриматися всіх порад фахівця. Ось як пише про це Носов: « Це був просто фанерний, пофарбований всередині чорною фарбою ящик. Попереду об’єктив з лінзи від окулярів, позаду – віконечко з матовим склом, збоку кругла діра з чорним рукавом… От і все. Можна знімати. Звичайно, таким апаратом з рук знімати не можна, тільки зі штатива. Але і штатив я зробив …»

Перший знімок, за висновком самого автора, дуже вдався, хоча фотографія була непроста.

Носов відзняв своє найулюбленіше місце на річці, яке було недалеко від залізничного мосту, з боку села Романівка.

«Я часто приходив сюди рибалити, – писав Носов, – тому що на цьому місці добре клював окунь. Коли день починав хилитися до кінця і денний жар спадав, над болотистою місцевістю піднімався легкий туман. Він, немов хмара, закривав пагорб, від чого сільські хати разом з лісом здавалися неначе завислими у повітрі над водою. Щось фантастичне, неземне  було в цьому…»

У 20-их роках у Києві вже діяв художній інститут, де, крім живописного, скульптурного, архітектурного, поліграфічного факультетів, був відкритий і кінематографічний факультет. Саме на цей факультет і вирішили вступити брати Носови, склавши успішно іспити у 1927 році.

1929-го року в Москві відкрився новий інститут кінематографії, куди згодом переведуться на навчання Петро та Микола Носови.

З цього моменту у них почнеться новий період життя, який вже буде називатися «московським».

***

У біографії Миколи Носова існує ще один цікавий штрих, пов’язаний з Ірпенем: брати Петро та Микола перед від’їздом до Москви одночасно одружилися із сусідками – сестрами Марією та Оленою Мазуренко.

Але  це вже інша історія…

***

Далі буде

 

 

 

1 коментар

Залишити коментар

Будь ласка, введіть Ваш коментар!
Будь ласка, введіть Ваше ім'я