Олена Плаксіна, краєзнавець, автор книг та фільмів з історії Приірпіння, розробник туристичних маршрутів

Їм ставлять пам’ятники і їх же проклинають. Моляться як пророкам і таврують як катів. Через століття у них знаходяться прихильники, а буває, що їх могили розривають, викидаючи мертві кістки. Їх небагато в історії. Вони не пророки, не політики, не вчені, не військові (це лише частина їх суті). Вони – представники найрідкіснішої професії в історії людства – Реформатори.

Вони приходять у світ і змінюють його.

Петро Аркадійович Столипін не прожив і п’ятидесяти років, але його ім’я можна знайти у багатьох енциклопедіях світу.

Лише п’ять років він обіймав посаду Голови Ради міністрів царської Росії, а його і досі пам’ятають як великого Реформатора.

Сталося три замахи на його життя, але він відповідав на них: «Не залякаєте!»

Звинувачували, що його реформи занадто жорсткі, пропонували змінити точку зору, а він відповідав: «Це проти моєї совісті!»

Навіть його недруг А.Ф.Керенський признавав, що слова Столипіна не бувають порожніми. А у пресі писали: «Царська реакція не дала прем’єру доробити те, до чого він був покликаний, – побудувати цивілізоване капіталістичне суспільство…»

Петро Аркадійович Столипін народився 2 квітня 1862 року у родині генерала-губернатора. Його батько Аркадій Дмитрович був справжнім бойовим генералом, брав участь у російсько-турецькій війні.

Двоюрідний дід по лінії батька, Олександр Олексійович, свого часу служив ад’ютантом у Суворова.

Цікавим штрихом з біографії Петра Столипіна є і те, що сестра його діда – Єлизавета Олексіївна, доводилась рідною бабусею великого поета Михайла Юрійовича Лермонтова. Тому зовсім не дивно, що у ньому поєднались таки риси характеру як відвертість та впевненість у своїх діях.

Дитинство Петро Аркадійович провів під Москвою у маєтку Середніково. 1884-го закінчив курс фізико-математичного факультету Петербурзького університету. Працював у міністерстві внутрішніх справ, потім у міністерстві землеробства і державного майна.

26 квітня 1906 року, після відставки Кабінету С.Ю.Вітте Столипіна призначають на пост міністра внутрішніх справ, а через два з половиною місяці, після розпуску Першої державної думи, указом імператора від 8 липня 1906 року Столипін призначений головою ради Міністрів Росії.

Багатьом не сподобалося призначення 44-річного периферійного, мало кому відомого чиновника на цю високу посаду. І йому почали погрожувати, вимагаючи відставки.

Революційна партія соціал-революціонерів теж не хотіла миритися з цим і через 35 днів після призначення вчинила замах на життя прем’єр-міністра. Тоді на дачі Столипіна було вбито 27 чоловік, 32 поранених, в тому числі, тяжко поранена дочка Столипіна та єдиний трирічний син Аркадій. Столипіну пощастило – він не отримав жодної подряпини.

Дізнавшись про замах на прем’єр-міністра та про важкі травми його дітей, імператор Микола II запропонував Петру Аркадійовичу грошову допомогу. Але Столипін відповів: «Я кров’ю своїх дітей не торгую!» Фраза швидко стала крилатою і облетіла всю країну.

Цю трагедію пізніше опише в своїх мемуарах дочка Столипіна Марія, в заміжжі фон Бок.

Не зважаючи на всі погрози, Столипін твердо втілював нові реформи.

В одній із бесід з іноземними кореспондентами Петро Аркадійович скаже: «У центрі турбот уряду є успіх інституту земельної власності. Прогрес землеробства може відбуватися тільки в умовах дрібної земельної власності, що розвиває у власника свідомість як прав так і обов’язків … Хлібороб, що володіє земельною власністю, – захисник порядку та опора суспільного ладу».

Такі погляди не розуміли не тільки представники радикальних партій, але і титани того часу. Так друг його батька, Лев Миколайович Толстой, 26 червня 1907 року напише Столипіну: «Як не може існувати права, щоб одна людина володіла іншою (рабство), так не може існувати права одного, хто б це не був, багатий чи бідний, цар або селянин, володіти землею як власністю… Земля – це багатство всіх, і всі люди мають однакове право користуватися нею…»

Ці слова Толстого до крайності образять Столипіна. Він відкладе лист і довгий час на нього не буде відповідати. Лише після другої спроби Толстого почути пояснення Петро Аркадійович напише: «Лев Миколайович … не думайте, що я не звернув увагу на Ваш перший лист. Я не міг на нього відповісти, тому що він мене дуже зачепив. Ви вважаєте злом те, що я вважаю благом. Мені здається, що відсутність «власності» на землю у селян створює всі наші проблеми. Природа вклала у людину такі вроджені інстинкти, як-то відчуття голоду, продовження роду, але одне з найсильніших почуттів цього порядку – почуття власності.

Не можна любити чуже нарівні зі своїм і не можна покращувати землю, яка перебуває в тимчасовому користуванні…

Знищення у нашого селянина вродженого почуття власності веде до багатьох проблем і головне – до бідності. А бідність, як на мене, це теж рабство …

Ви для мене завжди були великою людиною, я про себе скромної думки. Мене винесла на верх хвиля подій – ймовірно, на одну мить! Я хочу цю мить викорастати у міру своїх сил, розуміння і почуттів на благо людей і моєї Батьківщини, яку люблю. А Ви мені пишете, що я йду дорогою злих справ, поганої слави і, головне, гріха. Повірте, що, відчуваючи часто можливість близької смерті, неможна не замислюватися над цими питаннями…»

Відчуваючи близьку смерть, Столипін у своєму заповіті напише: «Поховайте мене там, де я помру».

Останнім місцем на землі для Петра Столипіна став Київ.

СТОЛИПІН У КИЄВІ

31 серпня 1911 року у Києві планували відкрити пам’ятник Олександру II. На відкриття повинні були приїхати Микола ІІ із родиною, представники Уряду та голова Ради Міністрів Росії Столипін.

Столипін приїхав 27 серпня, Микола ІІ з родиною – 29-го.

До зустрічі з поважними гостями Київ готувався заздалегідь. У місті вживалися надзвичайно суворі заходи охорони. Пам’ятник 31 серпня був урочисто відкритий, минули без ексцесів торжества у Купецькому саду.

Але 1 вересня стався замах на Столипіна.

Київський губернатор Федір Трепов, якому донесли, що планується замах на Столипіна, особисто сказав про це Петру Аркадійовичу, але той все ж поїхав на заплановану виставу в оперний театр.

Потрапити до театру було надзвичайно важко. Квитки видавалися іменні. Театр охороняли кілька ланцюгів поліцейських.

Того дня грали «Казку про царя Салтана».

Микола ІІ з доньками Ольгою та Тетяною зайняли губернаторську ложу, Столипін з міністрами сидів у партері.

Після другої дії, як і після першої, Петро Столипін із залу не виходив. В антракті він стояв обличчям до публіки, обперся на бар’єр оркестрової ями, розмовляючи з міністрами. Саме в цей час молодий чоловік у чорному фраку і пенсне підійшов до Столипіна. У правій руці він тримав програмку вистави, якою прикривав свою кишеню. Потім упустив програмку, блискавично вихопив браунінг і двічі вистрілив у Столипіна.

Перша куля, зачепивши орден Святого Володимира і деформувавши його, лишилася у тілі, другою кулею Столипін був поранений в руку. Поранення було наскрізне, ця ж куля поранила скрипаля оркестру.

Із присутніх ніхто не зразумів, що сталося. Думали, хтось відкоркував пляшку шампанського. Але побачили, як Столипін знімає закрававлений білий жилет, зрозуміли, що це вбивство.

Прямо з кріслом, на яке сів Столипін, винесли його в коридор. Лікарі, які були на виставі, надали йому першу допомогу.

Цього ж дня вечірні київські газети напишуть: «У київському оперному театрі скоєний замах на Столипіна. Замах здійснив 24-річний єврей Богров, який співпрацював з охоронним відділенням і був його роз’їзним секретним агентом».

Як з’ясувалося пізніше «Із справи Богрова», він був сином київського мільйонера, присяжного повіреного, члена дворянського клубу і голови старшин у єврейському клубі – Григорія Богрова (тільки його будинок на Бібіківському бульварі N 94 було оцінено в 400 тисяч карбованців).

Лікарі відчайдушно намагалися врятувати життя пораненому, з Петербурга прибув відомий хірург, професор Цейглер. Але 5 вересня, попри всі їх спроби, Столипін помер.

Це сталося на руках його коханої дружини Ольги Борисівни, яка приїхала до Києва 2 вересня і не відходила від чоловіка.

6 вересня о другій годині дня тисячі киян проводжали Столипіна в останню путь. Виконуючи останню волю Петра Аркадійовича, його поховали там, де він помер. Його могила – у дворі Києво-Печерської Лаври.

СТОЛИПІН І НАШ КРАЙ

І хоча Столипін ніколи не був у Бучі, але і наш край тісно пов’язаний з його іменем.

У 1912 році була відкрита «Мироцька початкова імені статс-секретаря П. Столипіна сільськогосподарська школа». Вона була першою і єдиною, яка ще за життя Столипіна носила його ім’я.

Із документів «Справа Київської повітової земської управи №27 від 03.10. 1911 року» (зберігаються у Київському обласному архіві) стає відомо, що школу почали будувати за погодження Столипіна у 35 верстах від Києва, 8 верстах від Ворзеля і у 2 верстах від села Мироцьке. Заснована школа на пожертви селянина Мойсея Андрійовича Кулика.

У проектно-технічній документації головного корпусу школи зазначено, що на першому поверсі були: чотири класи, їдальня, буфет, кухня, актовий зал; на другому – чотири спальні та службове приміщення. Із цього робимо висновок, що школа працювала цілодобово і корпус використовувався як для навчання, так і для відпочинку.

Школу планували побудувати із дерева та обкласти цеглою, але Департамент землеробства знайшов додаткову суму 30000 рублів (замість 10000), і приміщення зробили цегляним.

Департамент виділив і гроші  на утримання та обладнання школи. Крім парт, придбали: дивани віденські, столи дубові, крісла горіхові, шафи книжкові, сервізи порцелянові, ікони та картини.

У 1912 році школа була повністю готова до навчального процесу.

6 вересня 1912 року в присутності родини Петра Столипіна, начальника Південно-Західного краю, Київського губернатора, земських гласних та інших гостей школу урочисто відкрили.

Головним подарунком свята було повідомлення голови Київської земської управи В. Демченка, що Микола Карлович фон–Мекк, власник низки залізничних шляхів та голова правління Московсько-Казанської залізниці, подарував школі 25 десятин своєї землі у селі Мироцькому.

Це дозволило вже 1913-го року побудувати конюшню, погреби та будинок для викладачів.

На посаду завідувача школи був призначений Козловський Григорій Микитович.

З архівних документів дізнаємося, що в 1912 році до приймальної комісії було подано 79 заяв. Пройшли за конкурсом 30 учнів, п’ять з яких стали стипендіатами Департаменту.

***

Аграрна школа не зачиняла своїх дверей упродовж цілого сторіччя, тільки змінювала свою назву. Хоча на сторічному ювілеї закладу було запропоновано повернути  ім’я П. А. Столипіна, вирішили назвати його «Відокремлений підрозділ Національного університету Біоресурсів і природокористування України «Немішаївський агротехнічний коледж».

На офіційному сайті навчального закладу можна прочитати:

« У нашому коледжі готують висококваліфікованих фахівців для різних сфер сільського господарства. За свої 108 років існування коледжу є чим пишатися:

  • Своїми випускниками-фахівцями, а їх уже більше 35 тисяч;
  • Своєю упорядкованою територією (48 га);
  • Потужною матеріально-технічною базою (9 навчальних корпусів);
  • Доглянутим студмістечком (3 гуртожитки);
  • Навчально-виробничою лабораторією;
  • Ветеринарною клінікою та багато іншім…»

При коледжі створено музей, який зберігає історію та розповідає про тих, хто був першим, хто так прагнув змінити життя на краще.

***

Кажуть, що історія повторюється двічі – спочатку у вигляді трагедії, потім у вигляді фарсу. Зараз, як ніколи, реформа Столипіна актуальна. Відкривається ринок землі в Україні.

 

Залишити коментар

Будь ласка, введіть Ваш коментар!
Будь ласка, введіть Ваше ім'я