Олена Плаксіна, краєзнавець, автор книг та фільмів з історії Приірпіння, розробник туристичних маршрутів

Вивчаючи біографію Бориса Пастернака, можна впевнено сказати, що ірпінське літо стало яскравою сторінкою його життя.

Цей період не тільки вирішальний у творчості поета. Він ще й корінним чином змінив усю його долю.

Саме тут, в Ірпені, 1930-го року Борис Пастернак зустрів свою Музу – Зінаїду Миколаївну Нейгауз, яка стала для поета більш ніж дружиною. «Ты настолько оказываешься совершеннее того большого, что я думал о тебе, что мне становится печально и страшно. Я начинаю думать, что счастье, которое кружит и подымает меня, предельно для меня… что как не смертельно хороша ты в моем обожанье, в действительности ты еще лучше…», – так писав Борис Пастернак Зінаїді Миколаївні.

Щастя, яке охопило поета, було несподіваним. Йому передував важкий депресивний стан Пастернака через важкі втрати. Адже 17 березня 1930 року був страчений добрий приятель поета Володимир Сіллов. Пастернак писав: «Налякав факт розстрілу розумної, думаючої і шляхетної людини – майже хлопчика, йому було 28 років…» А через місяць, 14 квітня, застрелився Володимир Маяковський, з яким Пастернак був близько знайомий.

Мемуаристи згадували, як плакав Пастернак за цими людьми: «Прощаючись з Маяковським в той день, він прощався зі своєю молодістю і її захопленнями».

У складі літературних «Ударных бригад», які їздили селами із культурно-масовими заходами, Б.Пастернак на власні очі побачив жах суцільної колективізації. «Те, що я там побачив, – писав поет, – не можна було висловити ніякими словами. Це було таке нелюдське неймовірне горе, таке страшне лихо, що воно ставало вже ніби абстрактним, не вкладалося в межі свідомості, я захворів».

З листа Пастернака до Ольги Фрейденберг стає відомо, в якому важкому стані перебував поет: «Я майже прощаюся, я нічим серйозно не хворий, мені нічого не загрожує, але почуття кінця виходить зі спостережень за моєю роботою. Вона вперлася в минуле, і я безсилий зсунути її з мертвої точки, у мене немає перспектив, я не знаю, що зі мною буде».

Будучи у відчаї, Пастернак спробував виїхати з країни у Німеччину до своїх батьків. Вони 1921-го року встигли емігрувати. Але йому не дозволили, навіть не зважили на прохання самого Максима Горького, до якого звернувся по допомогу поет.

Друзі, дізнавшись про душевний стан поета, вирішили йому допомогти. Художниця та музикант Анна Іванівна Трояновська запросила його до себе на дачу Бугри під Малоярославцем, але цим запрошенням Пастернак не скористався.

Поворотом долі став Ірпінь.

Генріх Густавович Нейгауз, з яким Пастернак познайомився в січні 1929 р., запросив його на літній відпочинок в Україну.

Талановитий піаніст, майбутній народний артист Росії з 1919 по 1922 рр. працював у Київській консерваторії, де і отримав звання професора, неоднорозо відпочивав під Києвом. Пастернак прийняв його пропозицію.

Зінаїда Миколаївна згадувала: «Усі просили мене, любительку подорожувати, поїхати зняти всім дачі. Вибір зупинився на Ірпені. Зібрали гроші на завдаток, і я відправилася у подорож.

Я зняла чотири дачі: для нас, Асмусів, Пастернака Бориса Леонідовича з дружиною Євгенією і для його брата Пастернака Олександра Леонідовича з дружиною Іриною Миколаївною.

Як завжди, довелося шукати в Києві рояль для Генріха Густавивоча і перевозити його на підводі в Ірпінь.

Дачі Олександра та Ірини Пастернаків і наша були поруч, а Бориса Пастернака з дружиною і Асмусам я навмисно зняла подалі».

Після цього Зінаїда Миколаївна повернулася до Москви та за кілька днів зібрала всіх в дорогу. Їхали з посудом, одягом.

Сам Борис Леонідович затримався ще в Москві. Він приїхав до Ірпеня 22 червня.

Отже, 22 червня 1930 року в курортному містечку під Києвом на вулиці Пушкінській,13 (нині № 47) поселився відомий поет, який згодом став лауреатом Нобелевської премії з літератури Борис Пастернак.

Будинок був розташований в кінці вулиці Пушкінської, у лісовій зоні Ірпеня. Цегляний, мав чотири світлі кімнати, відкриту веранду. На ділянці ще був і невеличкий будиночок літньої кухні, він зберігся до нашого часу без змін.

Зі спогадів Зінаїди Миколаївни стає відомо, що дача філософа та критика Валентина Асмуса була недалеко від будинку Пастернака. Можливо, на вулиці Пушкінській, але трішки нижче.

А ось дачі Нейгауза та архітектора Олександра Пастернака – подалі від перших двох. На жаль, нам не відома ні вулиця, ні, тим більше, номер будинків, але зі спогадів старожилів на вул. Комінтерна, 4 (зараз вулиця Давидчука) до війни жив музикант. Можливо, це і є той будинок, в якому зупинялася родина Нейгаузів.

Із зібраних даних можна уявити, як виглядав Ірпінь у 1930-х роках. Це був досить гарно спланований населений пункт, якому, до речі, надали статус міста ще в 1917 році (за радянської влади цей статус скасували у 20-х роках).

Ірпінь мав розгорнуту інфраструктуру. Для відпочивальників дуже важливими у ті голодні часи були два базари, працювала пошта, магазини. На розі вулиць Надсонова та Комінтерна (зараз Лисенка та Давидчука) була продуктова лавка, вірогідно, що саме сюди заходили за продуктами дачники. Поруч – і відома на всю округу чудодійна криничка.

Зі спогадів сина Бориса Пастернака Євгена, якому на момент приїзду до Ірпеня було 7 років, ми дізнаємось: «Дачне селище заповнювало своїми відгородженими ділянками і правильно спланованими вулицями острівець змішаного лісу. Річки поблизу не було, до незаселеного лісу потрібно було йти досить далеко, через поле, поросле чебрецем і полином, з церквою на пагорбі. У селищі залишалися незабудовані галявини і переліски. Дачі були зимові, просторі. На ділянці у Пастернаків ріс величезний розлогий дуб, який на великому полотні багато сеансів писала Євгенія Володимирівна».

Відпочинок в Ірпені відрізнявся різноманіттям. Генріх Нейгауз неперевершено грав на роялі. Пастернак читав свої вірши. Євгенія Володимирівна малювала портрети друзів та пейзажі. В саду всі разом обідали.

«А лето было восхитительное, замечательные друзья, замечательная обстановка. Ибо, с чем я прощался – работа вдруг как-то отошла на солнце, и мне давно, давно уже не работалось так, как там, в Ирпене: конечно – мир совершенной оторванности и изоляции, вроде одиночества гамсуновского голода, но мир спокойный и ровный», – так пізніше скаже Борис Пастернак про Ірпінь.

Саме в Ірпені поет закінчить поему «Спекторский», напише дві балади, присвячені Нейгаузам: «Годами когда-нибудь в зале концертной» та «Лето»

Ирпень – это память о людях

И лете,

О воле, о бегстве из-под кабалы

О хвое на зное,

О сером левкое

И смене безветрия, ветра

И мглы…

Тут Борис Пастернак повернувся до життя. Музика, сонце, «мир спокойный и ровный» дарує поету і почуття. Його захоплення Зінаїдою Нейгауз, яка відповіла йому взаємністю, перевертає все його життя.

Лірика Пастернака, яка складає збірку поезії 1932 року, є відлунням ірпінського літа. Хто зна, можливо, без цієї поїздки світова поетична культура втратила б незабутню поезію Пастернака.

На даче спят. В саду до пят

Подветренном, кипят лохмотья.

Как флот в трехъярусном полете,

Деревьев паруса кипят…

 

Або оці відомі рядки:

Никого не будет дома,

Кроме сумерек. Один

Зимний день в дверном проеме

Незадернутых гардин…

Наближався від’їзд. Зі спогадів Зінаїди Миколаївни дізнаємося, що не всі відпочиваючі від’їжджали одночасно. У вересні в Ірпені ще залишалися дві родини – Нейгаузів та Пастернака. Коней, щоб доїхати до станції, повинні були подати рано-вранці. Збиралися вночі. Зінаїда Миколаївна до від’їзду свої речі уже зібрала.Але коли вона пішла подивитися, чи зібралися Пастернаки, побачила, що Євгенія Володимирівна обережно упаковує намальовані влітку роботи, а Пастернак з акуратністю, засвоєною з дитинства, складає валізу. Зінаїда Миколаївна кинулася на допомогу і без зайвих розмов швидко впоралася з роботою. Борис Пастернак був у захваті. А згодом з-під його пера народяться такі рядки:

Жизни ль мне хотелось слаще?

Нет нисколько: я хотел

Только вырваться из чащи

Полуснов и полудел.

Но откуда б взял я силы,

Если б ночью сборов мне

Целой жизни не вместило

Сноведенье в Ирпене?

У Москву повернулися увечері 22 вересня. Саме у потязі Київ-Москва Борис Пастернак освідчився Зінаїді Миколаївні в коханні.

Жити по-старому Борис Леонідович не зміг. Незабаром він залишить родину і переїде до друзів. «Я нічого не можу сказати, тому що людина, яку я люблю, не вільна, і це дружина товарища, якого я ніколи не зможу розлюбити. І все-таки це не драма, тому що радості тут більше, ніж сорому», – напише Пастернак  Спаському.

Хоча офіційно шлюб Борис Пастернак та Зінаїда Миколаївна взяли 1932-го року, вони вважали днем свого заручення 21 січня 1931 року. Новий союз став новим етапом творчості поета.

А Ірпінь назавжди для Пастернака залишиться місцем другого народження. Його поетична збірка 1932-го року називається «Друге народження».

Я просыпаюсь. Я объят

Я на земле, где вы живете,

И ваши тополя кипят.

***

23 жовтня 1958 року Борис Пастернак став лауреатом Нобелевської премії.

***

Поезія Бориса Пастернака прославила наш Ірпінь на віки. Можливо, і ми, як вдячні мешканці цього міста, збережемо пам’ять про поета та встановимо меморіальну дошку на будинку, який дивом і досі зберігся.