Олена Плаксіна, краєзнавець, автор книг та фільмів з історії Приірпіння, розробник туристичних маршрутів

В Ірпені по вулиці Кочура є Меморіальний літературний музей Григорія Кочура.

Скромний будиночок видатного перекладача за його життя неофіційно називали «Ірпінський університет Кочура». Зусиллями спадкоємців – сина Андрія Григоровича та невістки Марії Леонідівни – будинок розширено, і це дало можливість, окрім музею, додати ще й бібліотеку.

Мені пощастило: я особисто знала Григорія Порфировича ще з кінця 1980-х років. Була у нього в гостях із Сергієм Бабайкіним, який очолював Ірпінське товариство «Просвіта» і був головою Ірпінського РУХу. Тому пишу не просто як шанувальник творчості великого перекладача, а як свідок його життя ідіяльності.

Пам’ятаю той день, коли  вперше потрапила в будинок Кочура. Двері відкрив господар -невеликій на зріст сивий чоловік з неймовірно глибоким поглядом. Коли ми зайшли у будинок, то вразила мене сама атмосфера: справжнє Царство книжок! Скрізь були книжки, рукописи і журнали. Навіть важко знайти вільне місце, де можна було присісти. Пам’ятаю слова Григорія Порфировича: «Ось, бачити, книжки мене виживають! Вже і на моє ліжко залізли! Я окупований книжками! …»

Сам про себе Григорій Кочур говорив дуже скромно: «Якщо в анкеті є питання про вільне володіння іноземними мовами або читання зі словником – пишу коротке: читаю німецькою, французькою, англійською, грецькою, латинською і всіма слов’янськими мовами…»

Цю занадто скорочену відповідь треба було розшифровувати так: перекладаю на рідну українську мову поезію і прозу з латинської, давньогрецької, англійської, французької, німецької, іспанської, португальської, італійської, новогрецької, румунської, угорської, чеської, словацької, словенської, польської, верхньолужицької, нижньолужицької, сербохорватської, білоруської, російської, ідиш, литовської, латиської, грузинської, азербайджанської, румейської мов.

Доробок Кочура  охоплює обшири чотирьох континентів, двадцяти шести сторіч і двадцяти шести мов. У доробку дослідника –  понад сто наукових і літературно-критичних праць.

Водночас  у біографії  Кочура є й десять років сталінських таборів, п’ять років поселення і десять довгих років глухого замовчування.

***

Григорій Кочур народився 17 листопада 1908 року в селі Феськівці на Чернігівщині. Після закінчення школи  вступив до Київського інституту Народної Освіти. Там познайовся з Максимом Рильський та Миколою Зеровим, які високо оцінили його талант перекладача.  Тоді Кочур робить свої перші переклади з французької, які повинні були увійти до збірки  «Антологія французької поезії». Але у 1934 році починаються репресії неокласиків. Хоча сам Кочур під репресії не потрапив, але його переклади не друкують. Збірку забороняють.

Тому перша його публікація датується лише 1938 роком, коли вийшла «Антології античної літератури», в яку увійшли переклади Кочура з грецької літератури.

Напередодні війни Григорій Кочур працює у Вінницькому педінституті, де завідує  кафедрою. Готує до захисту дисертацію. Але війна перервала його роботу, дисертацію не захищає.

Потім була евакуація на схід до Полтави, яка незабаром буде окупована німцями. У 1943 при звільнені радянських військ Кочур був заарештований. Його звинуватили у зв’язках з українськими націоналістами. Вирок – 10 років таборів. Разом з дружиною Григорій Порфирович  потрапляє до ГУЛАГу в Інту.

Протягом усього інтинського ув’язнення Кочур не лише виявляє незламну силу духу, але й усіляко допомагає своїм товаришам по табору. Не зважаючи на виснажливу роботу у шахті, Кочур продовжує перекладацьку роботу. Едгар По, Байрон, Лонгфелло – саме там ці світові класики заговорили по-українськи!

В інтінських таборах Кочур залучає до перекладацької роботи і Дмитра Паламарчука, який згодом зробить повний переклад Шекспірівських Сонетів. Сам Кочур теж захоплюється Шекспіром і робить переклад «Гамлета», що його й досі вважають найдосконалішою українською версією Шекспірового шедевру. Пише фундаментальну наукову працю «Шекспір та Україна».

У таборах з’являються і його знамениті вірші, які згодом увійдуть до «Інтинського зошита», виданого 1989го року.

Хоча термін ув’язнення у Кочурів закінчувався у рік смерті Сталина, у 1953-му, але на повернення в Україну була заборона, тому жили на  поселенні…

Із інтерв’ю сина, Андрія Григоровича Кочура (у газеті «Зарубіжна література», 1998 р) дізнаємося: «Коли батько й мати, незаконно репресовані й реабілітовані, отримали змогу повернутися в Україну, придбати хату в Ірпені їм допоміг Максим Рильський. Це сталося 1962 року, а підчас добудови комунікаційні роботи допомогли здійснити представники переважно літературного фаху. Запам’яталася, зокрема, виняткова сантехнічна ерудиція Івана Світличного, поєднана з високоефективними діями лопатою, а також висока будівельна кваліфікація Дмитра Паламарчука, здобута ним за тою ж адресою перебування, в Комі АРСР, чи, як тоді сумно жартували, в Комі УРСР…»

Виходить, що « Ірпінський університет Кочура» був відкритий 1962-го року, а першими його відвідувачами стали його будівельники – Іван Світличний та Дмитро Паламарчук.

«Кількість відвідувачів постійно зростала й перевершила всі сподівання. В ті роки відлиги, коли я повертався з роботи, – згадував Андрій Григорович, – майже завжди заставав гостей. Академіки й поети, художники й просто шанувальники літератури чи книголюби, філософи й шукачі істини – спектр був дуже широкий. І тематика розмов також. Хоча була й небажана тема – політика. Батько не любив розмов про труднощі заслання. Зате частенько згадував гумористичні епізоди, мовні «перлини» табірної адміністрації, кількома штрихами змальовуючи типи, образи, ситуації. Але без жодних скарг…»

Завдяки Григорію Кочуру Ірпінь став відомий не тільки в Україні, а й далеко за її межами. До Кочура везли на рецензію переклади, статті, дисертації. Він нікому не відмовляв. Це вже була найавторитетніша оцінка, вища за будь-яку офіційну.

Його син згадував: «Часом батько скаржився, але тільки своїм, домашнім, що запізнюється з якоюсь роботою, це змушувало його працювати в нічні години. На мої пропозиції виділяти для візитерів певні дні реакція щоразу була однакова: «Як же я відмовлю людині, яка спеціально їхала в Ірпінь?» Батько немов передчував, що часи незабаром зміняться, і тоді до його хати зрідка пробиратимуться, дотримуючись конспірації, окремі візитери, а відкрито заходитимуть тільки такі люди, які вже нічого не бояться, як той же Іван Світличний і його дружина Льоля чи незламний і гордий Євген Сверстюк. Багато тоді було вільного часу для роботи, та друкувати Кочура було заборонено…»

Природно виникало запитання: як усе це могла встигнути зробити одна людина?

«Річ у тім, – пояснював його син Андрій, – що цей процес у нього ніколи не припинявся. Скажімо, він передплачував і йому передплачували звідусіль величезну кількість різноманітних газет, тижневиків, журналів – польських, чеських, словацьких, французьких, німецьких, англомовних, грецьких та ін.. І от іде батько, скажімо, від поштової скриньки, що метрів за сто, і дорогою ту пошту гортає, продивляється, класифікує і повертається вже поінформованим про останні літературні та мистецькі події. Його здатність блискавично сприймати тексти і запам’ятовувати завжди мене вражала.

З раннього ранку я вже чув, як цокотить батькова друкарська машинка. Коли в цьому процесі беруть участь обидві руки, це означає, що в праці вже остаточна редакція, а коли один палець – що народжується якийсь віршований рядок…»

Ірпеню ім’я Григорія Кочура та Дмитра Паламарчука відкрив Сергій Бабайкін (у літературі Мар’ян Рачицький). Будучи засновником клубу «Ірпінське земляцтво», 25 грудня 1991-го року він організував і провів в актовому залі Ірпінської міської Ради зустріч з лауреатами премії М. Рильського Григорієм Кочуром та Дмитром Паламарчуком.

«Живемо ми в одному невеликому місті, але один одного знаємо мало. А навколо стільки прекрасних людей! Тож давайте познайомимося ближче. Ми усі земляки. Звідси і назва нашого клубу», – такими словами відкрив цей вечір Сергій Бабайкін.

На жаль, 9 квітня 1994-го року перестало битися серце Сергія Бабайкіна. Клуб «Ірпінське земляцтво» припинив своє існування. І в Ірпені не відбулися заплановані зустрічі з поетесою Ліною Костенко, письменником Володимиром Яворівським, народним артистом України Сергієм Козаком, хоча про них вже було повідомлено в газеті.

15 грудня того ж року пішов у вічність і Григорій Кочур. Поховали його в Ірпені на міському кладовищі.

1995-го року (посмертно) Григорій Кочур був нагороджений Державної премією імені Тараса Шевченка.

***

Зараз в Ірпені працює музей Григорія Кочура. Незмінною берегинею духовного світу великого перекладача є Марія Леонідівна Кочур. Велика подяка їй за це, довгих років життя, здоров’я і благополуччя!

 

 

1 коментар

Залишити коментар

Будь ласка, введіть Ваш коментар!
Будь ласка, введіть Ваше ім'я