Олена Плаксіна, краєзнавець, автор книг та фільмів з історії Приірпіння, розробник туристичних маршрутів

Наші землі тісно пов’язані своєю культурою й історією з Києвом.

За даними провідних українських істориків, Київ виник у V–VI столітті нашої ери. Археологічні дослідження Київського плато свідчать, що саме з цього часу існували людські поселення, а потім і міста на території сучасного Києва та його околицях. Хоча були виявленні і більш давні поселення первісних людей, наприклад, київська Кирилівська стоянка, яка датується 25 тис роками до нашої ери.

На жаль, ми мало знаємо, як виглядав наш край у давнину. Хоча археологічні розвідки різних археологів показали значний потенціал краю для археологічних досліджень. Культурні шари були зафіксовані археологами у 1952-му році в долинах рік Ірпінь та Буча. Історик В.Товкачевський виявив поселення зарубинецької культури в одному кілометрі на південь від злиття двох річок Бучі та Ірпінь.1956-го року відомий археолог М.Євтропов провів археологічні розкопки в районі Гостомеля, де виявив залишки кераміки, практично, неушкодженого посуду та кістки тварин.

Результати проведеної експертизи показали, що вік кераміки датується ХІ століттям до нашої ери, а різні частини кісток і черепів тварин мають вік 10-30 тис років. Ці унікальні дані свідчать про давню історію краю.

Видатний історик Володимир Антонович в кінці ХІХ ст зробив археологічну розвідку нашого краю. «Археологічна карта Київської губернії Володимира Антоновича» була видана в 1895 році. До карти додається  опис, де йде мова і про Приірпіння.

У рік виходу карти населеного пункту Буча не існувало, але був Гостомель, села Михайлівка, Рубежівка, Мироцьке, Яблунька. Володимир Антонович зазначив, що в околицях села Мироцьке (яке сьогодні з’єднується з Бучею вулицею Києво–Мироцькою)  виявлено 17 стародавніх курганів, у селі Михайлівка, в урочищі «Старі мости» теж виявлено курган, а Гостомельська церква, за висновком В. Антоновича, розташована на території старого городища, вали якого сплановані під садиби.

До утворення Київської Русі у східних слов’ян, за літописами, існувало 14 племен. Серед них – поляни та древляни. Тривалий час їх межею була річка Ірпінь. Землі нинішніх Ірпеня та Бучі належали племені древлян. Долина судноплавної на той час ріки Ірпінь з лівою притокою Буча була освоєна й заселена з давніх часів.

Археологи встановили, що на наших землях існували старі поселення: Корчі (територія бучанського заводоуправління), Потоки (район ірпінського заводу «Машторф») та поселення Хлопачі (Клепачі) – в районі ірпінського залізничного мосту, на правому березі  річки Ірпінь. У районі автотранспортного підприємства (за мостом через річку Буча) було Рудня.

Ці поселення до нашого часу не дійшли, але топоніміка, сама назва – Рудня та Хлопачі (Клепачі) – свідчать про розвиток місцевого виробництва заліза. На місці ранньослов’янських металургійних поселень археологи виявили залишки древніх плавильних печей. Залізо виплавлялося з болотяної руди, яку добували у долинах річок Ірпінь та Буча.

З літописних джерел відомо, що Київська Русь мала торговельні зв’язки з іншими країнами і що існували три найважливіші шляхи: Грецький, Соляний і Залозний. Грецький пов’язував Русь та північні країни з Візантією, Соляний – Подніпров’я з Галицькою землею, Залозний проходив з Подніпров’я на південний схід до Азовського моря і далі на Кавказ.

Київ у той час мав великий авторитет в Європі і до нього з’їжджалися купці-торговці з різних країн.

Ріки мали велике значення, адже слугували як зручні шляхи і були головними географічними орієнтирами. Тому і нашими річками Ірпінь і Буча проходив стародавній шлях.

Відомо що через річку Ірпінь в нашому районі існувало, як мінімум, два мости:

– у селі Мостище – звідси і назва селища,

– і міст в селі Романівка, що був зведений за правління князя Романа Галицького. Тому ця місцевість у давнину називалася «Романів міст».

У письмових джерелах в 1506-му році вперше згадується село Романівка. Тут поселив селян архімандрит Києво-Печерського монастиря Никифор Тур. Саме він, всупереч натискам греко-католицького митрополита Михайла Рогози, не перейшов на унію і зберіг монастирські маєтки.

В Ірпені до революції була вулиця Романівська, яка з’єднувала селище Романівка з Яблунькою – зараз це вулиця Соборна.

Близькість наших земель до столиці Київської Русі – Києва наклала свій історичний відбиток на їх долю. Після смерті Ярослава Мудрого Київську Русь охопила криза. Скориставшись слабкістю, на Русь стали частіше нападати кочові племена половців (кипчаків). Війська трьох київських князів зазнали поразки.

Відомо, що 1238-го року Менгу-хан, повертаючись з ордою з набігу, проходив повз Київ. Був вражений красою і величчю міста. Запропонував мешканцям здатися без бою, але кияни відмовились. Через 2 роки, в 1240-му, Бату-хан, онук Чінгіз-хана, напав на Київ. Незважаючи на відчайдушний опір киян на чолі з воєводою Дмитром, Київ був захоплений.

Практично, Київ як місто на певний час перестав існувати. Від татаро-монгольської навали постраждала вся Київська Русь, спустошені землі надовго залишалися незаселеними.

У 1320-му році на річці Ірпінь відбулася битва між армією литовського князя Гедиміна та дружиною Київського князівства під проводом київського князя Станіслава. Битву виграв Гедимін, київський князь був вбитий а Київ перейшов під владу Литви, після об’єднання Литви й Польщі – у Річ Посполиту. 1471-го року Литовський уряд створив Київське воєводство.

Усі ці події не могли не позначитись на розвитку нашого краю. Незважаючи на хороші природно-кліматичні умови, наші землі повільно заселялися. Серед причин було і те, що частина земель, які належали Польщі, перейшла під землеробство, а селами Мостище, Берківці та землями у гирлі річки Ірпінь володіло католицьке духовенство.

З 1686 по 1793 pоки по річці Ірпінь пролягав кордон між московськими та польськими володіннями. Землі сучасних міст Ірпеня та Бучі потрапили під владу Польщі.

У Національній бібліотеці України імені В.І.Вернадського зберігається рукописний альбом, в якому є карта 1746-го року «Карта сочіненная спорным Кіево-Брацкого училишного манастыря з магістратомъ кіевскимъ грунтамъ». На карті зазначений кордон між державами по річці Ірпінь. Напроти сіл Мостище та Романівка був «Польський караул».

Також зазначені річки Рокач та Буча. На Бучі, з польського боку, нанесений Залізоробний завод (Яблонська Рудня).

Цікавими є і шляхи, які проходили нашими землями: «Битая Гостомска–Мостицка  дорога» (сучасна Варшавська траса) та «Жидомирский шлях» (сучасна Житомирська траса).

1793-го року за третім поділом Речі Посполитої Правобережна Україна, включаючи Приірпіння, увійде до складу Російської імперії. Тому карта наших земель буде знов переписана.

У 1900 році Київське губернське статистичне управління опублікувало «Список населених місць Київської губернії». Завдяки цьму списку ми маємо змогу уявити, як виглядала наша Яблунька на рубежі ХХ століття. Саме село було засноване у ХVII столітті. Перша письмова згадка датується 1630-м роком.

Яблунька належала польському шляхтичеві Єжі Лясоті, який отримав ці землі від графа Потоцького за героїзм на військовій службі. Сама назва селища вказує на те, що в цій місцевості росли яблуні – звідси і назва селища.

Яблунька входила до складу Київської губернії Гостомельської волості.

Статистичне управління зазначає: «Яблонка (владельческая) в ней дворов -148, жителей обоего пола – 825 человек, из них мужчин – 397 и женщин – 428». Головне заняття мешканців – землеробство. Також населення займається перепродажем дров на паливо з лісового матеріалу, від чого отримують прибутку 1500 рублів. У Яблуньці нараховується землі – 1643 десятини. 862 десятини землі належить поміщикам, братам Бенгину-Феліксу та Ваненсу Севериновичам Сагатовським; 781 десятина землі належить селянам.

Статуправління вказує, що у Яблуньці діяла церковно-парафіяльна школа, відкрита 1890-го року. У 1900-муроці в ній навчалося 32 учня: 26 хлопчиків та 6 дівчаток.

У селищі було чотири бакалійних лавки та одна винна. Також діяла своя пожежна частина, в її господарстві було п’ять бочок, три кочерги і пара вил.

У Яблуньці працювало три кузні та цегельний завод.

Цегельний завод (який ми знаємо як БКЗ – «Бучанський кирпичный завод») бере свій початок з 1868 року. Він належав поміщикам Сагатовським. Завод вважався найбільшим підприємством нашого краю. Тут у 1900-му році працювало 70 робітників, Керуючим був Петро Якович Носков. Цегла вироблялася дуже високої якості, з особистим клеймом «Яблунька».

Окремо дано опис і хутору Яблонська Рудня (зараз район Яблуньки), де на 1900-й рік  жило 18 чоловіків та 15 жінок. За хутором числилось 264 десятини землі у власності братів Стефана, Михайла та Івана Соколовських.

Соколовські були надзвичайно хазяйновиті. Вони відкрили у Яблунці і шкіряний завод, де працювало десять робітників (він належав Стефану Дмитровичу Соколовському), і  водяний млин (у власності  Михайла Соколовського).

***

На жаль, збереглося дуже мало інформації про перших підприємців, які розбудовували наш край, – Сагатовських та Соколовських. А от цеглу заводу Сагатовського  з клеймом «Яблунька» ми і досі можемо знайти у старих кладках бучанських будинків.

Озеро Соколовського, яке було у Бучі, можна побачити на картинах  художника Миколи Мурашка.

***

Нехай і далі цвітуть яблуні у нашій Яблуньці!