spot_img

Борис Піаніда, ірпінчанин з генами козаків та італійських художників

30 травня виповнюється 100 років з Дня народження українського художника Бориса Піаніди, який жив в Ірпені.

Олена Плаксіна, краєзнавець

У його долі безліч «вау!»-фактів та деталей. Ось лише кілька з них:

  • він був онуком італійського художника Джовані Панідо, якого ще юнаком запросила на Полтавщину дружина князя Кочубея
  • мама Бориса походила з козацького роду і була нянею князівських дітей
  • Бориса Піаніду в часи післявоєнної скрути підтримав поет-класик Павло Тичина, викупивши картини молодого художника
  • вчився разом із відомою художницею Тетяною Яблонською
  • створив музей художника Матвія Донцова в Ірпені та вів у ньому художню дитячу студію, яка виростила багато талантів

Ворожка не помилилася

Післявоєнного голодного 1947-го року перед відповідальними іспитами у Київському художньому інституті та захистом диплому Борису Піаніді прийшов лист з Полтави від матері. Вона не мала чим матеріально підтримати сина. Хіба що розрадити по-материнськи. Тож написала, мовляв, була у ворожки і та описала в деталях, що все у юнака складеться добре, попри  безліч труднощів: «Боже, если бы это всё было правдой!…»

Передбачення ворожки збулося. Борис Піаніда через кілька тижнів на відмінно захистив  дипломну роботу «Переправа Ковпаківців через Дніпро в 1942 році». Цього ж року професор О.Шовкуненко дасть рекомендацію учневі, за якою Піаніду приймуть до Спілки художників СРСР.

Молодий художник буде аспірантом академії Архітектури УРСР, у 1951 році з відзнакою захистить кандидатську дисертацію і стане першим в історії Київського художнього інституту професійним художником та мистецтвознавцем.

Отримав спочатку кімнату, а пізніше і квартиру в Києві. А з 1974 року Борис Піаніда має і власний будинок в Ірпіні, де облаштує музей свого наставника – художника Матвія  Донцова.

Усе починалося з Диканьки

Борис Микитович Піаніда народився 30 травня 1920 року в селі Дячкове на Полтавщині. Це невелике село в трьох кілометрах від славетної Диканьки.

Батько Микита Іванович був сином італійського художника Джованні Панідо, якого ще юнаком запросила в Україну дружина князя Кочубея. У маєтку Кочубеїв багато робіт, особливо гобеленів, було створено цим італійцем.

Мати Бориса Піаніди, Ксенія Олександрівна – з козацького роду, працювала у Кочубеїв нянею, виховувала дітей знатного князя. Можна тільки уявити, яку любов та турботу дала мати і своїм трьом синам: Олександру, Володимиру та Борису.

1918-го року історичний маєток було розгромлено і спалено. Ксенії Олександрівні вдалося врятувати з вогню два різьблених карнизи. Зараз вони є прикрасою Ірпінського історико-краєзнавчого музею.

У тривожному  1929 році, коли селян примусово зганяли в радгоспи, батько художника Микита  Іванович перевіз родину до Полтави, де влаштувався працювати на борошномлинний завод. Це врятувало родину від голоду 30-х років.

Пощастило з вчителями

У Полтаві Борис Піаніда продовжить навчання у школі, і саме Полтава  принесе йому неочікуваний успіх. У середній школі № 2 малювання та креслення викладав досвідчений художник Матвій Олексійович Донцов, який помітив обдарованого дев’ятирічного хлопчика, залишався з ним після уроків для додаткових занять. А пізніше привів  юного художника до свого друга Леоніда Вікштейна в художню студію при Полтавському палаці піонерів. Леонід Вікштейн був не просто викладачем, він був талановитим художником, який, як і Матвій Донцов, був учнем Федора Кричевського.

Зустріти таких людей на життєвому шляху – це велике щастя. Талановитий хлопчик у важкі тридцяті роки знайшов не тільки своє захоплення, але і визначив свій шлях. Саме з того часу Борис Піаніда вже твердо буде знати, що його покликання – це мистецтво. А його вчителі – Матвій Донцов та Леонід Вікштейн – стануть справжніми порадниками, другими батьками, це стасуватиметься не лише мистецтва, але і життєвих питань.

Фронт. Поранення. Самарканд

Борис Піаніда став студентом Харьківського художнього інституту, вчився у відомих художників Л.Крамаренка та В.Савіна. Але після третього курсу на практиці в Загорську дізнається про початок війни. Довелося замість пензля взяти автомат і опинитися на фронті.

У своєму щоденнику запише: «Початок січня 1942 року. Розпочався загальний наступ радянських військ. Запеклі бої ідуть на Південно-Західному фронті. Наша частина готується до наступу». Молодий художник був десантником. Поранення, контузія, шпиталь… Після шпиталю вже не повернеться на фронт. Його повернуть на навчання, але вчитися йому доведеться в Середній Азії – у Самарканді, де працював в евакуації художній інститут.

У Самарканді тоді зібралися одразу три навчальних заклади: Московський художній інститут, Харьківський та Київський. Викладали в них найкращі викладачі, які мали бронь від війни. У Самарканді вчилася з Піанідою і Тетяна Яблонська (їх дружба пізніше виллється  у спільну творчу працю, зокрема, розпис Центрального гастроному в Києві).

Знесилений після шпиталю, 22-річний студент довго звикав до спеки. Але давній Самарканд надихає. Борис Піаніда створює цілу серію «Самаркандських нарисів». Робить замальовки мечетей, ринків, вулиць, людей.

Зміг стати кращим студентом Київського художнього інституту, був єдиним, хто  отримував стипендію імені Рєпіна.

Дуже підтримували часті листи від матері. «Боренька, родной, горячо любимый сыночек, – так починається лист, датованний 26 квітнем 1943 року. – Спасибо тебе за твою фотокарточку, присланную нам. Красавец мой родной. Ты пишешь, что твоё сердце побаливает, дорогой Боренька, побереги себя, постарайся держать себя поспокойнее, не волнуйся… крепись, родной, бодрись, учись стойко переживать все трудности на жизненном пути. ..кончится война, и тогда все к лучшему будет…»

Тичина як меценат

Після війни Борис Піаніда разом з інститутом повертається до Києва, де продовжує навчання в майстерні Олексія Шовкуненка.

У голодному повоєнному Києві в гості до свого приятеля Шовкуненка в тодішній Художній інститут зайшов поет Павло Тичина. Побачив хлопця, котрий натхненно малював. «Мій учень, Піаніда, – пояснив Шовкуненко. – На жаль, у нього хвора мати, немає грошей, тож він далі не вчитиметься, їде додому». Почувши це, Тичина миттю підійшов до Бориса та сказав, що купує в нього картину. Грошей вистачило на ліки матері і матеріали для творчості. Цю історію зараз розповідають на екскурсіях в Літературно-меморіальному музеї-квартирі П.Г.Тичини в Києві перед картиною Бориса Піаніди.

Згодом створює ряд цікавих портретів своїх сучасників, історичні полотна, краєвиди рідної природи, бере участь у багатьох виставках.

Закоханий в Ірпінь

У 1948 році учитель Піаніди Матвій Донцов за порадою лікарів оселяється в Ірпені. Спілка художників допомогла митцеві побудувати невеликий будиночок по вулиці Тургенівській, 18. Підтримуючи дружні стосунки з вчителем, Борис Піаніда приїжджає в Ірпінь і одразу закохується у мальовниче містечко. Малює ірпінські пейзажі.

У 1964 році помирає дружина художника Донцова Юлія Іванівна. Матвію Олексійовичу тоді виповнилося 86 років, доглядати за самотнім Донцовим приїхала з Полтави знайома родини Донцових – Надія Іванівна Барбієр. Жінка походила з дворянського роду, мала економічну освіту і була великою шанувальницею мистецтва. Її молодша донька Люба 1975-го року вийшла заміж за Бориса Піаніду.

Любов Іванівна  разом з чоловіком після смерті Донцова в 1975 році створить у його будинку музей художника Донцова, Борис Піаніда буде там директором. Це перший музей в нашому місті.

Невеликий будиночок Донцова завдяки родині Піаніди перетворився на справжній осередок культури, при якому працювала і дитяча художня студія. Збереглися журналістські репортажі про креативні уроки Бориса Піаніди.

Маленьким талантам митець віддавав свій вільний час і пишався, коли на адресу студії надходили схвальні відгуки з Токіо, Риму та інших країв. Багато його вихованців стали художниками, архітекторами.

Митець широкого діапазону

Борис Піаніда працював у різних жанрах, створюючи портрети, пейзажі, натюрморти, батальні полотна, досконало володів як олійними фарбами, так і аквареллю. Він також чудовий графік –  його малюнок легкий, чіткий, відвертий та щирий.

Як художник-монументаліст створив досконалі багатофігурні композиції.

Піаніда залишив серйозні наукові дослідження як мистецтвознавець. Одне з них  – «Монументальний живопис у синтезі з архітектурою».

Підготував цілу плеяду талановитих митців, викладаючи у Київському художньому інституті. У трьох дитячих студіях виховав майже дві тисячі дітей.

Помер Борис Піаніда в Ірпені 8 березня 1993 року на 73-му році життя. Похований на Ірпінському старому кладовищі, поруч зі своїм вчителем Матвієм Донцовим.

****

Унікальні архівні матеріали Бориса Піаніди – листи, фотографії, спогади, рукописи – у 1995 році музею в Ірпені передала його дружина Любов Іванівна.

Posted by Ірина Садова on Reede, 29. mai 2020

Олена Плаксіна
Краєзнавець, автор книг: «Ірпінь знайомий та незнайомий» (2010); «Ірпінь - історія живе поруч» (2012); «Свято-Троїцька церква 100 років. Ірпінь» (2016); «Буча Булгаківська» (2011). Сценарист фільмів: «Ірпінь срібного віку» (режисер Ліна Агаркова), «Український Шекспір», консультант фільмів режисера Юрія Багрянцева «Приїрпіння», «Прогулянки вулицями Ірпеня». Автор туристичних маршрутів «Золоте кільце Приірпіння», «Поглянь, де ти живеш», «Перша лінія оборони Київа».
spot_img

Must Read

Related Articles