Любить живі матчі, знає  італійську, цитує Шекспіра, захоплюється  книгами, риболовлею та затишком Ворзеля

Босянок – мій кумир з дитинства. Ми з пацанами ганяли у футбол, збирали наклейки з відомими футболістами від жуйок. Потім клеїли ці наклейки у зошити: по командам та збірним. Футбол був великою частиною дитинства. Коли дивився матчі по телику, теж намагався коментувати події на полі, наслідуючи улюбленого коментатора – мікрофон заміняв флаконом від лаку для волосся.

А тепер пощастило – ми з Денисом, практично, сусіди. Його син з друзями приходить до нас в Portal Освіта і Бізнес.

На зустріч знаний коментатор приїхав із Ворзеля  вєліком і у зручній бейсболці. Здається, він ніколи не буває «офіційним». П’ємо каву і розмовляємо по-товариськи.

Денис родом з Уралу. Народився в місті Первоуральськ на кордоні Європи з Азією. Мама – росіянка, а тато – литвин, уточнює Денис. З трьох років разом із мамою та бабусею перебрались до селища Березанка на Миколаївщині.

Любові до української мови та самоусвідомленню себе як українця завдячує  майстровитим  учителям  вищої  школи.

Чистота його української дивує і захоплює. Такою ж гарною українською розмовляють і діти. У родині це принципово: «Не мусиш переходити на російську, якщо навіть більшість так говорять, ти ж не стадо, – так кажу старшому Остапові. Ми живемо на українській землі і мова цієї землі – українська».

Першим спортом, яким Денис почав захоплюватись ще у дитинстві, був хокей. Мама  “підсадила”, сміється. Перший свідомий спогад телетрансляцій пов’язаний із фінальним хокейним матчем Зимової Олімпіади 1980 року. Там збірна СРСР сенсаційно поступилася команді США, що складалася із гравців студентської першості. У хокей просто грав у задоволення з товаришами, коли замерзала степова річка поруч із домом.

З провінційного дитинства згадує морозиво, яке до “совєтського” райцентру привозили двічі на рік: 7 листопада і 1 травня.

Футболом почав займатись у місцевій ДЮСШ з шостого класу. Пощастило з першим тренером, – Сергієм Івановичем Возняком –  який грав в Другій лізі за Динамо-2. Відчувалося, що молодий викладач взявся тренувати хлопчаків з щирим бажанням виховати майбутніх спортсменів. Команда виграла чемпіонат області.

Денису й надалі по життю щастить з гарними наставниками.

Футбол забирав багато часу: по три тренування на тиждень . Уроки доводилось робити пізно ввечері або навіть вночі, але на навчання це не впливало. Згадує, мріяв виграти чемпіонат світу з футболу. Потім зрозумів, що для цього треба займатися футболом професійно, навряд чи був готовий до цього.

Окрім спорту, Босянок ще зі школи захоплюється музикою. Фанатів на групі «Кіно». Привіз від родичів із Саратова супер дефіцитні на той час альбоми: “Звезда по имени Солнце» і «Группа крови». Точно пам’ятає, що касета легенд рок-музики тоді коштувала так само, як і квиток на літак. Навіть влаштував у школі презентацію про творчість Віктора Цоя і улюблених рокерів. У рідній Березанці облаштували навіть дворик імені Віктора Цоя.

Вибір журналістики за професію Денис пов‘язує з рок-музикою: рок-музика – це протест. І справжня журналістика – це теж завжди протест, опозиція.

Закінчив школу зі срібною медаллю. Вважає себе гуманітарієм, тому обрав факультет журналістики університету імені Т. Шевченка. На  випускних екзаменах у школі єдиним з випускників вибрав складати іспит з англійської. Про що, звісно, не шкодує – знадобилась.

Повпливало те, що саме в той час з’явилися газети, не схожі на традиційні совкові, а вже цікаві, прогресивні. Родина передплачувала газету «Комсомольское знамя» ( в народі по-простому: «КоЗа»). Її  манера, стиль захопили. То був зовсім інший погляд, інша журналістика, нова.

Денис був єдиним, хто приїхав поступати того року на журналістику з  південних областей України. І хоча конкурс був 4 претенденти на місце, зміг пройти, самостійно.

Перші три літа навчання їздив на практику до районної газети «Березань»   Писав репортажі, спортивні огляди місцевого футболу. Роботу в районці називає краєзнавством: знайомився зі своїм краєм, з людьми регіону. Сприймає і зараз журналістику як людинознавство, як спосіб розкрити людину для себе та інших.

На 4-му курсі однокурсниця привела на телебачення, почав працювати на каналі «TV Табачук». Це був перший проект недержавних новин в Україні. Спочатку працював як звичайний репортер. Пізніше разом із оператором, теж футбольним вболівальником, почали записувати футбольні репортажі. Поступово зосередився суто на спортивній спеціалізації. Погоджується, що робота репортера – надзвичайно трудомістка і дуже невдячна. Але це ще не були «живі»  репортажі, вони виходили в запису.

Перший коментаторський досвід у Дениса відбувся 1998-го року на телеканалі «1+1», який придбав права на показ футбольного півфінального матчу Кубку УЄФА між англійським «Ліверпулем» та французьким «Парі Сен-Жермен».

Визнає, до першого прямого ефіру готувався два тижні! Шалено нервував перед ефіром, аж шлунок зводило. Зате по закінченню трансляції керівництво схвально оцінило роботу початківця.

Вчився манері коментаторства у Євгена Майорова, особливо подобалася небагатослівність, точні оцінки майстра. До речі, ця риса якраз і вирізняє тепер Босянка серед інших колег. Переконаний: дуже важливо, щоби коментатор глибоко знав усі особливості, історію, персоналії того виду спорту, який коментує. Бути «багатостаночником» тут точно не вийде, одразу викриється поверховість, непрофесіоналізм. Обов’язково потрібно і самому пограти в цей вид спорту, пережити нюанси гри на собі.

Невдовзі Денис познайомився із ще одним відомим футбольним коментатором Дмитром Джулаєм. Вони коментували футбольні матчі разом з 2001-го року. Перша спільна робота – фінал Ліги Чемпіонів того ж року між “Баварією” та “Валенсією”.

Більшість футбольних уболівальників знають Дениса за коментуванням футбольного чемпіонату Італії – Серії А.

Є цікава історія про те, чому він обрав саме Італію. 1988-го року у півфіналах чемпіонату Європи з футболу грали збірні Італії із СРСР та Голландії із Німеччиною.  Денис тоді ще був школярем. Його клас розділився на два табори – вболівальників збірної Італії та Голландії. І свої команди теж називали  цими двома країнами. Денис був капітаном шкільної команди Італії.

А тут ще й улюблений футболіст Дениса Олесандр Заваров перейшов до  «Ювентуса».

Першим каналом, який транслював матчі італійського чемпіонату, був ICTV. Пізніше трансляції були на каналі СТБ.

До речі, спеціально для такого коментування Босянок вивчив італійську мову. Брав інформацію від першоджерел, в тому числі із знаменитої «La Gazzetta Dello Sport».

Окрім італійського чемпіонату, коментував футбольні чемпіонати Голландії та Португалії. З останнім працюватиме й надалі після закінчення карантину та відновлення чемпіонату.

На початку  кар’єри Денис паралельно коментував й інший вид спорту, який любив з дитинства, – хокей. Перший досвід коментування хокейних матчів здобув під час зимової олімпіади в Нагано в 1998 році. Із смішкою задує, як на початках плутав футбольну і хокейну термінологію: замість шайби міг сказати м’яч, кидок називав ударом. Але з досвідом таких ляпів вдалось уникнути.

Проект, яким гордиться коментатор, –  авторська програма «Ліберо». Її Денис готував разом зі своїми колегами Дмитром Джулаєм та Віктором Вацком. Назву запропонував Босянок. Колеги погодились. Ліберо – це позиція на футбольному полі, одна з найважливіших  – центральний захисник, а ще – “вільний” у перекладі на нашу мову.

Ця програма дала можливість займатись публіцистикою. Вона була про світовий футбол: обговорювались події, які відбулись у футбольному світі за тиждень. Програма проіснувала майже два роки, з 2009-го по 2010-й.

Одне у тій програмі не подобалося Денисові – бути в кадрі. Йому комфортніше за кадром, у вирі відкритих емоцій. Енергетику живого стадіону називає особливим кайфом! Коли ти у вирі подій, бачиш все своїми очима і описуєш це так, як ти відчуваєш саме зараз, серед оцих збуджених спортивним азартом людей.

За часів розквіту каналу «Спорт 1» (2008-2010 роки) разом із колегою Дмитром Джулаєм їздили на виїзні матчі «Динамо Київ» самостійно, окремо від делегації клубу. То були часи абсолютної  свободи. Обходились без допомоги інжеренів: самі наловчилися  підключати коментаторські пульти до обладнання на стадіоні.

Денис із приємністю також згадує ще один цікавий проект: футбольний глянцевий журнал «Пан Футбол». Вийшло лише 6 його номерів – з осені 2004-го до літа 2005-го року. Але часопис був унікальним, бо в ньому публікувались матеріали міжнародних журналістів, ексклюзивні матеріали. Формат потребував не дуже вагомих вкладень, однак  гроші у інвестора закінчилися після 6 номерів.

У кар’єрі коментатора були і важкі часи. На початку 2010-их канал, де працює Босянок, переживав фінансові труднощі, не купувались права на різні чемпіонати та види спорту, не виходили нові програми. Доводилося задовольнятися архівними матеріалами. Після піврічного простою нарешті придбали права на показ матчів другого англійського чемпіонату, Чемпіоншипу.

Усі, звісно, скучили за прямими трансляціями, тож насолоджувалися ефірами. Тут не можна не згадати випадок саме з того періоду. Під час першої прямої трансляції Денис Босянок цитував сонет Шекспіра! Каже, знаменитий англієць допоміг йому передати  емоції повернення до живої роботи і пережитого натхнення. До того ж, український переклад видався Денисові дуже «смачним».

Саме Денис Босянок є рекордсменом серед колег по цеху за кількістю фіналів Ліги чемпіонів, на яких доводилось працювати вживу, – це 10 матчів. Найпам’ятнішим для нього, як і для багатьох футольних уболівальників, є фінал 2005-го року у Стамбулі, де зустрілись «Мілан» та «Ліверпуль». У тому матчі було все: і драма, і розчарування, і неймовірна радість та божевілля. Неймовірні гарячі емоції вболівальників Ліверпуля.

Денис скромно ставиться до своїх здобутків, не любить пафосних висловлювань, шаріється, коли його називають зіркою.

Його дружина також журналіст, працює на радіо. Разом виховують двох синів: Остапа та Роберта. Майже десять років мешкають у мальовничому Ворзелі. Доти у яких тільки районах Києва не довелося орендувати житло! Але хотілося природи, лісу, водойми для рибаловлі, яку обожнює Денис: «Книгарні та магазини для рибалок – це ті місця, де я не помічаю часу».

Улюблена книга:  «Степовий вовк» Германа Гессе. Дуже поважає Олеся Гончара, любить вірші Василя Симоненка. Усе частіше книги купує безпосередньо у видавництвах. Радий, що у сісідній  Бучі  знаходиться чудове “видавництво Жупанського”.

Не могли оминути й тему карантину.  Босянка дивує, що наші українські футболісти не поспішають допомогати лікарям, потерпілим під час пандемії. Знає, наприклад, що в Італії відомі футболісти придбали засоби захисту для лікарів та простих земляків, наприкад, колишній культовий захисник збірної Італії Фабіо Каннаваро закупив 15 тисяч масок для рідного міста Неаполь.

У нас таких прикладів немає, на жаль.